Ірена Ігорівна Карпа - Піца Гімалаї

І все. Ніякого тобі арівідерчі. Ще й, бач, пощастити мусить, щоб отримати обіцяне! Хами Інтернетні.

— Бахута Ґарабара. Де б ти ще був, як не у давній-добрій Індії?..

66

Взагалі-то, ще раз потрапляти в Делі не входило в Редьчині плани. Хоча, якщо секунду подумати, нічого з того, що сталося за останній час, не входило і в тінь її планів. Тож Делі так Делі. Куди їй посіпшати? До піцових хабарників, що вже, либонь, при виході з «Борисполя» стоятимуть зі спеціальними шкуроспусними інструментами? Тим більше, Делі — то по дорозі. Дарма, що на день квиток довелося міняти, може, хоч карі з баранячого мозку пощастить поїсти. Чула ж вона про таке? І байдуже, що одному барану від іншого розуму не прибуває.

Редька кволо вміла себе втішити.

Те, що це місто пекельне, вона чула колись краєм вуха, але не звертала уваги — щасливчики ж бували там максимум день-два, перш ніж запхатися до транспорту в Ґоа. (Дивно, як то колись омріяне Ґоа стало для неї зараз просто поштовою листівкою з пляжем, пальмою й накуреним москалем, запханим у композицію суто з комерційною метою).

Красиве пузате таксі-амбасадор везло Редьку передранковими вулицями. Водій-сікх у тюрбані мовчав, не включав радіо, не питав, вер ар ю фром. Редька, хоч і могла з повним правом скаржитися на дефіцит соціалізації, зітхнула з полегшенням. Місто-монстр повільно прокидалося в одвічному сірому смогу. Вставали з-під своїх газет і дертих ковдр шудри, що спали на вулиці, румигали целофановими кульками худющі корови, хтось замітав вулицю (ото вже сізіфів труд, гмикнула Редька), якусь багату пані в її розкішній автівці атакували ще геть сонні діти-жебраки. У вікно таксі до Редьки на світлофорі постукав хлопчик на костилях. Спершу спробував продати свіжу газету, а потім вже просто заходився тикати собі в рот пальцем, натякаючи на засоби для харчування. В Редьки були тільки крупні купюри і точна сума на таксі — довелося лишитись без свіжих новин на хінді.

Банк «Bahuta Garabara» був, як і здогадувалася Редька, не в самому центрі. Навряд чи хтось і взагалі би сподівався знайти тут серйозну фінансову установу. Брудний напіввисохлий канал, облізлі місточки, колись чепурні кількаповерхові колоніальні будівлі посіріли і вкрилися тріщинами, скло замінила фанера чи просто пустота.

— Ідеальне місце для мого золота-брульянтів, — зітхнула Редька. — Видно, яка я, така мені й винагорода. Хоча… Як там було: робити зірки з собачого гівна?..

Між будинками подекуди тулились целофаново-картонні прибудови. Втім, на превеликий подив Редьки, було тут і кафе, що при цьому ще й працювало, не зважаючи на ранню годину. Тут можна було випити рідкої кави і почитати газету. Навіть англійською. Хто і коли сюди забрідав?..

Правда, газета Dehli Daily Mail, хоч і називалася чогось англійською, виходила на хінді. Третя шпальта рясніла фотографіями малих дітей за якоюсь чи то швацькою, чи якоюсь іще — Редьці важко було розгледіти через розпливчастий друк — підсліпуватою роботою. Редька згребла газету й рушила її «читати» з мудрим виглядом надвір — там стояв клишоногий стілець і перехнябений, колись білий металевий стіл. Дивно, як його не вкрали на металолом, подумала Редька, присуваючись поближче й проливаючи свою каву. От, певно, про дитячий труд стаття. Як будуть у мене діти і будуть противні, лякатиму, що здам в Індію на завод кросівки шити. Чи в Китай, збирати магнітофони.

Перегорнувши газету знов доверху заголовною сторінкою, Редька трапила на ще один знімок, що привернув її увагу: обернений у три чверті худий зарослий білий чоловік смутно нагадав їй тата. Втім, важко було щось роздивитися через якість друку. Та й захудий він явно був якийсь. На сторінці чотири, де було продовження статті, вже стояли знімки якихось військових і дядьків у нудних костюмах із дурними краватками.

— Треба вже нарешті виспатись… — зітхнула Редька і махнула офіціантові.

І тут на обскубаному низькому деревці праворуч столу щось подало знайомий голос. Колись цей спів видався Редьці нуднішим за стояння в черзі на маршрутку в годину пік. А тепер наче струмом прошило: «пі кахан», — згадала вона. І вголос, сумно посміхнувшись, проговорила:

— Where is my love…

Офіціант, адресувавши це питання собі, знизав плечима.

Банк відкривався о восьмій. Якраз допити каву, доїсти засушений навіки круасан і дочекатися, поки офіціант, пробігшись по всіх довколишніх крамничках, нарешті розміняє її гроші й принесе (не всю, щоправда) здачу.

Дядьки з автоматами на вході посміхнулися Редьці. Навряд чи таке можна уявити собі в Україні. Редька кивнула у відповідь, зацінивши їхні грубо в’язані «натовські» светри: в студентську мілітарі-юність за такий не пошкодував би й двох стипендій.

І, хоч раніше з банками Редька мала небагато справ, тут все пройшло швидко: біле дівчисько впевнено суне на рецепцію, вимахуючи ключем від депозитної комірки, до дівчиська звідкілясь виринає пахучий, весь у білому й прекрасному, банківський клерк, спершу придивляється до неї підозріло, бере її ключа, щось зважує, виставляє його проти сонця, зникає з ним, аж Редька почала нервувати, вертається усміхнений з іншим ключем, із номером 9 на ньому. Склавши 6 і 9 докупи, клерк тішиться, як мала дитина:

— Все в порядку, мем. Давайте…

Редька вже було наструнчилась до нудної процедури перевірки документів, встановлення особи та заповнення різноманітних бланків, і почала випорпувати зі строкатої сумки свої пом’яті паспорти, але клерк зупинив її дещо поблажливим жестом:

— Наш банк маленький, розумієте, тільки для перевірених клієнтів. І, автоматично, якщо ви вже спромоглися роздобути ключа від нашої скрині, зайвим було би вимагати від вас ще й яких-небудь паспортів чи відбитків пальців… Тим паче, дуже ймовірно, що вашу комірку завантажили ще до вашого народження.

Намагаючись не зирити з відкритим ротом на щойноспечений ключ, що трясся в руці збудженого клерка, Редька вмудрилась таки прочитати дрібне гравіювання, раніше позбавлене сенсу: «*69 bahuta garabara bank».

— У нас тут, знаєте, часто таке буває. Старий фамільний банк. Старі унікальні ключі. Їх неможливо підробити, бо половинки різних ключів ніколи не складаються, і в жодному разі ключ від однієї скрині не підійде до іншої. Їх один сліпий майстер у Колькаті робить. Ровесник мого діда. Так от він ще живий, а дід мій ні… — клерк нарешті заткнувся і зітхнув. — Ось ваш ключ. Номер 69. Будь ласка, пройдімо.

Редька просто знизала плечима й рушила за білою спиною.

І вже пахучий клерк веде її далеко