В. Домонтович - Самотній мандрівник простує по самотній дорозі [Романізовані біографії. Оповідання, роман]

— Так!.. Поміркованою прихильністю з боку Параски Федорівни я б не задовольнився; тільки повна самопожертва була б для мене відрадна в житті.

Леонід Іванович поводився в усій історії надзвичайно стримано, лагідно, прихильно. Він не образив Куліша. Отже, для Куліша цього було досить, щоб він почав був нав’язуватися до нього з дружбою, дарма що це для Глібова повинно було здатись занадто прикре.

У Герберта Велза є надзвичайно цікавий твір, з тонкою іронічною пародійністю писаний, де він змальовує «янгола», що опинився раптом на землі, в звичайній буржуазній «котеджній» обстанові. «Янгол» зберігає на землі всі погляди, думки, манери, звички, засвоєні в «янгольському світі», які в цьому людському світі викликають безліч непорозумінь, прикростей, безглуздостей і нетактовностей. Використовуючи традиційний спосіб «переключення» гіпотетичного світу ідеальних янгольських істот у план буржуазних понять і поглядів, — Велз досягав надзвичайного пародійного ефекту.

Отже, й Куліш, може, він був і бездоганним пророком, але дуже мало чутливою людиною і зовсім не джентльменом. Йому бракувало банальности. Поза сумнівом, він трохи юрод, в ньому надто багато від Кирила Тура. Його поводження — то парада юродивих пародійностей.

Отже, Леоніду Івановичу Глібову він довіряє свої визнання з наївною безпосередністю, що зовсім чужа будь-чого людського.

— Такі люді, як я, — пише в тому-таки листі Куліш, — не можуть бути щасливі в іншому; вони повинні задовольнятись з власної душі. Я багато робив спроб — і жодна з них не вдалась. Остаточний висновок мій такий: чи в мене нема стільки життя, щоб цілком оволодіти чудесною душею жінки, чи я ніколи не зустрічав жінки такої піднесеної, щоб співчувала моїй душі в кращих її рухах.

Ці його визнання, як і взагалі ввесь лист Куліша до Глібова, бринять, як ляпас. Кожне слово його розсудливих міркувань і визнань сприймається як образа. А Куліш розмовляє ніби чужа людина про чуже й байдуже, стороннє; експериментатор, вчений дослідник, лікар, суддя, «янгол», «пророк», «юродивий».

«Спроба» — зазначає з приводу останнього наведеного в нас уривка Петро Чубський, — торкалася також і Параски Федорівни, жінки Леоніда Івановича, якому все, це й писалось, і від того ввесь тон листа набирає дивовижного, щоб не сказати — принаймні нетактовного характеру…

У нас і в Куліша різні мірки, різні погляди, різні оцінки. Куліш завсіди Куліш. Безпосередньо після рядків про марність усіх його любовних «спроб» він пише: «Прошу Вас, Леоніде Івановичу, не розлучайтесь зі мною на життєвій путі»… Прохає, звичайно, не для себе: «Може, Ви за моєю співучастю зробите зайвий крок вперед в розвиткові Вашого таланту».

— Я, — пише Куліш далі, — бажав би перевести Вас на службу до Києва, де більше людей розумових і більше засобів для розумового розвитку. Чи згодні Ви будете, як я знайду Вам приймовне на перший раз місце? Відповідайте на ім’я Ів. Пилип. Хильчевського, старшого доглядача загальних квартир при 2-ій гімназії. Я проживу в Києві до Вашої відповіді.

Що це? Одвертий, голий, неприхований цинізм? Бажання піддобритись? Чи, може, схований намір улаштувати можливість зручніше стріватись з панею Параскою, не викликаючи зайвих розмов? Ні! Ні! Ні!.. Це Куліш, такий, як він єсть. Петро Чубський закидає Кулішеві тверезе резонерство, але, попри всю свою розсудливість, а може, й через цю саме розсудливість, Куліш надзвичайно безпосередній. Людина найщирішої безпосередности. Він нездібний стримувати добрих поривів своєї душі. Він дякує Глібову, що той урятував усіх їх від багатьох страждань, і схоплений почуттям вдячної доброзичливости, він хоче віддячити свого щирого й доброго приятеля. Не через інше що, як тільки через почуття щирої, глибокої приязні. Не всі ж такі добрі, лагідні, як він, Куліш: не людина, а янгол во плоті.

Єлей, миро, хліби, офіри, туркотіння голубів, тиха вечірня молитовність, аромати степових трав… Сріблясто-сиві струмки тиміяму здіймаються вгору і в непомітних коливаннях тихо тануть в ясній прозорості вечірнього неба. На душу лягла лагідна спокійна незворушна тиша небесних серафічних споглядань. Злий гомін життєвої борні зник, згас, розтав…

У душі його співають янголи, принаймні він сам запевняє про це.

…«Боятись» його щодо жінки — Глібову немає чого:

— Не бійтеся мене щодо Параски Федорівни. Вона задовольниться простою дружбою моєю, тому що такої любови, якої я прагну, вона не розуміє, да й я не здібний вірити в те, в чому зневірився раз.

Навіть і для неї він може бути корисним:

— Я люблю її настільки, щоб стежити з участю, що буде далі з цією зіпсованою дитиною і, на випадок потреби, зробити їй корисну послугу.

Але найкраща остання фраза в цьому листі до Глібова.

Куліш в Ніжині спинився в родині батьків Параски Федорівни і в листі до Леоніда Івановича приписує: «Скажіть панотцеві Федорові та Марії Павлівні, що я їх дуже полюбив, та і вся родина мила й добра. Я сам, — додає Куліш, — на Вашому місці одружився б у такій родині».

Навіть у цій своїй «мопасанівській» історії, смакуючи приємність легкого любовного успіху, Куліш зберігає позу пророка, людини «не од мира цього», що живе високими ідеалами. Отеє протиставлення високого себе й мізерної її, пані Параски, «зіпсованої дитини», Куліш зберігає і в цьому разі.

Вівши роман на очах у чоловіка з його дружиною, докрутившись до того, що жінка збиралася кидати чоловіка, він каже про перевиховання жінки, про свої високі ідеали. У листі до зрадженого чоловіка він зневажливо пише про його дружину як легковажну жінку, про її непевність, про брак у неї високих правил, про те, що вона не гідна його, Кулішевої ідеальної піднесености.

Куліш намагається впевнити Леоніда Івановича, що його дружина не варта Куліша…

— Вам краще знати, чи можна здійснити мої великодушні мрії щодо перевиховання жінки, уже сформованої під іншими впливами. Вам краще знати, чи є в ній «жажда знань і праці», чи вона більше була б задоволена з безтурботного життя, чужого всяких суворих планів. Іноді я нудьгую, як людина, що опинилась на безлюдному острові; мені жалько моїх надій; але коли згадаю, на якій невизначеній основі я будував свої чарівні сподівання, то жахаюсь од власної вигадливости і дивлюсь на Вас як на благодійного генія мого життя…

Він дає доброзичливі поради Глібову. Він радить йому залишатись і надалі таким, який він був досі.

— Будьте завжди самим собою. Ніколи і ні для чого не змінюйте таких чудесних поривів серця, що Ви, може, проти власної волі, висловили своїй дружині перед розлукою…

Можна дивуватись, можна обурюватись з такої самовпевнености Куліша. В своїй гоноровитій піднесеності