В. Домонтович - Самотній мандрівник простує по самотній дорозі [Романізовані біографії. Оповідання, роман]

що Глібова в критичний момент, вибираючи між ним та іншим, проявила не помірковану розсудливість обережної жінки, а палку пристрасть відданої коханки, раптовий порив, сліпу рішучість. Його уяві мріялась зворушлива сцена: зі сльозами кинувшись у його обійми, вона крикне:

— Задля тебе — на все!

Куліш ніколи не був щасливим коханцем, ніколи не вмів викликати в жінок пристрасти, й це зачіпало його самолюбство. Два попередні романи з Марком Вовчком та Милорадовичівною обірвалися для його самолюбства безславно, конфузливо й майже ганебно.

Роздратований і незадоволений чоловічий гонор викликав у ньому бажання, бодай хоч на цей раз, сліпого пориву.

— За Вашу нерішучість я на Вас сердився, — казав Куліш Глібовій.

Але це було тільки випадкове почуття, не почуття власне, а лише наростень на почуття, легке шумування живої й радісної любовної примхи.

Несмілива й боязка обережність перемагала химери гонору. Чи варто ошукувати себе самого безглуздістю смішних і непотрібних примх? Отже, Куліш досить турбувався, щоб ця жінка з долею Шевченкової Катерини справді не наважилась на рішучий крок і не порвала з чоловіком. Кохання коханням, шляхетність шляхетністю, самолюбство й гонор самолюбством, але прикрість залишається прикрістю, і Куліш почував себе ніяково, невиразно й хистко. Він не мав жодного наміру розлучатись з Олександрою Михайлівною й брати шлюб із Глібовою. Пристрасний запал з його боку був тільки плинним настроєм.

Щодо Леоніда Івановича Глібова, то коли родинні його взаємини з приходом третьої особи заплуталися і вузол треба було якось розв’язати, він пішов на компроміс. Глібов в усій цій історії поводився коректно й стримано. Як джентльмен. Без гістерики, лагідно, чемно.

Чи не є в родинному житті коректність єдиною основою родинного щастя?

Леонід Іванович знав легку примхливість своєї дружини й не надавав великого значення її захопленню.

Шукаючи виходу, він попереджав і застерігав свою дружину. Він висловив сумнів, чи буде Параска Федорівна щаслива, коли б вона наважилась порвати шлюб і змінити обставини. Він передбачав небезпечність розлуки. Поза сумнівом він недовіряв серйозності почуття Кулішевого і не сумнівався, що «сліпе й гаряче» кохання Кулішеве — то тільки хвилинний настрій. Та разом із тим він давав своїй дружині повну свободу вибирати й робити, що хоче й як хоче.

Наслідком сцени було те, що Параска Федорівна одержала від Леоніда Івановича повну волю. Вона вільна робити, що хоче й як хоче. Леонід Іванович нічого не заперечував і нічого не забороняв. Він не заперечував проти її наміру їхати з Кулішем до Києва й Ніжина.

Отже, Куліш міг уважати, що він досяг того ідеалу бути «третім» в родині, що з такою підкресленістю він проповідував у своїх листах до Милорадовичівни та Рентель.

Куліш був надзвичайно задоволений, що через шляхетність Леоніда Івановича він виплутався з усієї історії гаразд. Справа могла обернутися зовсім інакше, коли б Леонід Іванович уперся, а пані Параска рішуче сказала так.

Куліш не може сховати свого задоволення:

— Тільки людина, що перегоріла, як я, в огні пристрастей, і до того людина чесна, може не захоплюватись до безглуздостей, що ведуть за собою даремні жалі, — писав Куліш у листі до Каменецького.

— Романи мої, — каже Куліш, — загрожують мені новими нещастями. Але, — пише він, — доля береже мене до цього часу чудесним способом. До цього часу я не зробив ані кроку, за який міг би гірко каятись. Думка в мене стоїть на сторожі почуття, а тому я не поринаю в «преисподнюю любви». Разів два я ледве-ледве не наробив дурниць, та саме — іменно доля врятувала мене. Тепер я обережніший.

Кулішеві бракувало чутливости й делікатности. Він мав повну рацію, коли казав про себе:

— Я не знаю межі, що відокремлює егоїзм від великодухости.

Прояв одвертого егоїзму він здібний був прийняти за прояв щирої й глибокої великодухости. Упевнений у високій моральності своїх вчинків, він зовсім не помічає свого цинізму. Він губить межі, що відокремлюють щирість від цинізму. Треба бути остаточно зі шаною [Так в оригіналі. — Прим. верстальника] натурою, морально деморалізованою людиною, щоб проповідувати ту егоцентричну безпринципну принциповість, що її прокламує Куліш.

Куліш завжди Куліш, — він завжди безтактний. Хто дав йому право в усій цій «адюльтерній» чи «напівадюльтерній» історії після тяжкої сцени між ним, чоловіком і чужою жінкою звертатись до чоловіка з такими фразами:

— Я приходжу в жах од власної «предприимчивости» і смотрю на Вас як на благодійного генія мого життя. Будьте ж завжди самим собою. Ніколи й ні для чого не змінюйте таких чудесних поривів серця, що Ви, може, проти власної волі, висловили своїй дружині перед розлукою. Я не все пишу, що тепер здіймається з дна моєї душі: я боюсь надто яскраво освітлити справжні пружини всієї цієї історії. Досвіди життя навчили мене «вонзать» душевний погляд в чужу душу глибше від того, що в ній грає на поверхні. Але краще таїти про себе похмурі одкриття, що нас карано за невтомну згагу дошукатись голої істини.

Так писав Куліш у листі до Леоніда Івановича! Вдячність є вдячність, але вона аж надто цинічна в даному випадкові.

Чи, може, справді Куліш так глибоко впевнив себе в своїй пророцькій добірності, в штірнеріянському «все дозволено», в своїй високій прометеїстичній надморальності, що навіть після паскудненької переляканости, коли після всього, нашкодивши й наблудивши, нарешті трохи заспокоївся, він не може бути іншим, як тільки Прометеєм та Ісаїєю?!..

Прометеїстичне хлестаковство — це друга натура в Куліша. Те, що не раз багатьох обурювало в Гоголі, те саме дивує нас і в Куліші. Зовнішній прокламативний моралізм і поруч того личина, маска. Пишновеличний, гордий, самовпевнений, хлопаючи по плечу Глібова, Куліш пише до нього листа зайвого, непотрібного й недоречного, де з піднесенням великодушної егоїстичности аналізує поводження Леоніда Івановича.

— З нас трьох, Ви, Леоніде Івановичу, поводились краще від усіх, коли тільки правдиві побоювання Ваші, що Параска Федорівна не буде щасливіша, змінивши обставини й місце свого перебування. Я діяв, розуміється, шляхетно, але на удачу. Вона хиталась між двома крайностями, і це цілком зрозуміло для мене. Ви одні, знавши її здавна, робили, як слід робити шляхетній людині, тобто давали особі свободу і в той же час застерігали її від небезпеки, що полягає в ній самій. Може, Ви врятували всіх нас від багатьох великих страждань, примусивши постраждати кожного потроху.

Оскільки тактовно було писати до Леоніда Івановича такого листа, оскільки чемно й чутливо було обмірковувати в листі до нього його поведінку, на це питання міг би відповісти тільки сам Куліш.

Після того, як справу було налагоджено і Куліш почував