Автор невідомий - Народні казки - Казки про богатирів та лицарів

class="p1">Закликали дванадцятьох теслів — витесати шибеницю. Якраз тоді, коли майстри взялися до діла, попри них нісся на коні витязь Микола. Став і звідав людей, що то вони тешуть. Майстри відповіли, що вони ставлять шибеницю для світлого витязя, бо то він дозволив, аби царських доньок повикрадали змії.

Витязь помчав до замку, взяв із собою повно грошей і втік із дому. Скачучи на коні, він забрався у велику хащу. А в тій хащі було так темно, що ледве видів небо. Тяжко, наосліп пробирався крізь гущавину й натрапив на печеру, що вела під землю. Зійшов із коня та думає:

— Мені вже однаково треба пропадати, ліпше спущуся на той світ.

Заходить у печеру і рушає углиб. Іде, іде, вже пройшов немало, коли чує — щось застогнало-зайойкало, і так дуже, аж земля порепалася. Та витязь Микола спокійно йшов далі й добрався до одної мідяної хащі. Посеред неї він увидів красний мідяний замок, який обертався на качачій лапці. Нараз йому хтось гойкнув:

— Гей, Миколо, витязю наш славний, що тебе занесло в такий далекий край, куди й потятко не може долетіти?

— Я тебе тут глядаю, принцесо! — відповідає витязь.

Старша царівна попросила Миколу зайти, та мідяний замок крутився так швидко, що ніяк було до нього приступити. Тоді вона порадила:

— Під замком є мідяний прут, візьми його в руку, вдар по замкові, і він не буде вертітися.

Так і сталося. Витязь хльоснув мідяним прутом по замкові — й той одразу перестав вертітися. Микола зайшов до старшої принцеси і звідав, де її чоловік.

— Пішов із слугами орати, — відповіла царівна. — А поле звідси за шість миль. Коли мій чоловік рушає додому, то дає знак довбнею — мече її наперед, і довбня падає у замок через комин.

Тільки вони закінчили бесіду, як у димарі страшно загуркотіло, і довбня гупнула на землю. Микола підбіг, ухопив ту довбню й жбурнув її на шість миль ще далі від того місця, де стояв зміїсько. Прийшов змій додому, але страшенно був сердитий, що мусив так здалеку нести довбню на плечі. І звідає принцесу:

— Скажи лиш, жоно, хто тут є сильніший за мене? Хто посмів сюди прийти?

— То витязь Микола, — відповідає старша царська донька.

— Ну, має щастя, бо якби хтось інший, то нараз би йому був кінець! Ходи, Миколо, — гукнув змій, — поцілуймося. А ти, жоно, швидко вари галушки з олова та поливку з міді!

Змій викотив дві бочки вина. Хотів налити, але витязь підняв цілу бочку і випив її всю за одним разом.

Увидів то змій і каже Миколі:

— Гей, виджу, ти — великий хлоп! Будемо битися з тобою чи боротися-розщибатися? Що собі вибереш?

— Вибираю те, до чого тобі дяка, — відповів Микола.

Змій мав охоту боротися і так гепнув витязем об землю, що той застряг у ній до колін. Але Микола вискочив із ями, схопив змія і вдарив ним так, що той застряг у землі до самої шиї. Тоді змій почав просити Миколу, хай подарує йому життя. А витязь відповів:

— Я тебе відпущу, але кажи, що то може бути: я вже був сюди на півдорозі й нараз чую — в хащах щось зайойкало, айбо так страшно, що аж земля порепалася. Що то було і чому воно так страшно йойкало?

— Того я тобі не можу сказати, але як підеш далі, то мій старший брат, дванадцятяголовий змій, може, щось і знає.

І Микола знову подався в дорогу. Ішов він, ішов і добрався до срібної хащі. Посеред тої хащі увидів срібний замок, котрий обертався на курячій лапці. А у тому замку жила середуща принцеса. Як тільки вона увиділа витязя, то одразу крикнула згори:

— Здоров, Миколо! Що тебе занесло в такий далекий край, куди й потятко не може долетіти?

— Я тебе тут глядаю, царівно, — відповів витязь.

— То підіймися в замок, — покликала вона.

— Як мені піднятися, коли замок крутиться так швидко, що я й брами не виджу?

— Під замком, — поясняла середуща донька, — лежить срібний прут. Візьми його, удар по замкові, і він не буде вертітися. Перед тобою відкриється брама і ти вийдеш до мене нагору.

Так сталося. Микола стьобнув срібним прутом по замкові — і той одразу перестав вертітися. Відкрилася брама, і він піднявся в замок. Зайшов до середущої царівни, привітався з нею і звідає:

— А де твій чоловік?

— Пішов зі слугами косити. А поле звідси за дванадцять миль. Коли мій чоловік збирається додому, то поперед себе мече довбнею, і вона все падає у замок через комин.

Тільки вони закінчили свою бесіду, як у димарі страшно загуркотіло, і довбня гупнула на землю. Микола підбіг, схопив довбню і як жбурнув нею, то вона полетіла ще на дванадцять миль далі від того місця, де саме стояв змій. Найшов зміїсько довбню, звалив на плече і поніс додому, але у ньому так кипіло, що мало не тріснув. Дома звідає жону:

— Що то за легінь, котрий жбурнув назад мою довбню?

— То, милий чоловіче, наш витязь Микола.

— Ну, хлопче, виходь, — покликав його змій. — Якби то був хтось інший, нараз би йому настав кінець! Але тебе не буду чіпати. Ану, жіночко, звари нам на вечерю срібних галушок.

Вечеря була готова, витязь сів до столу, а змій приніс три бочки вина. Почав шукати цівку, аби натягнути вина. Та Микола схопив цілу бочку, підняв її і доти держав коло рота, доки всю не випив.

Увидів то господар і каже:

— Гей-гей, ти й справді витязь! Іди зі мною в сад прогулятися.

Микола радо вийшов з ним у сад. Там стояла змієва стодола. І каже змій:

— Ну, Миколо, спробуй — чи годен би ти мою стодолу копнути ногою, аби вона розсипалася.

— Спершу спробуй сам, — відповів Микола.

Змій ударив ногою в стодолу, аж з неї всі дошки посилалися. А як ударив витязь, то вона одразу розсипалася на порох. Тоді змій покликав Миколу боротися. Він так гепнув витязем об землю, що той застряг у ній до попереку. Але витязь вискочив, вхопив обіруч змія і як вдарив ним, то змієві лиш голови стирчали з-під землі. На змія зі страху нараз напала гикавка, і він почав просити-благати — най витязь дарує йому життя. На те Микола каже:

— Я тебе відпущу, як ти мені скажеш одне діло. Коли я йшов сюди, то чув, як щось зайойкало, але так страшно, що аж земля порепалася. Що то могло бути й чому