Стівен Кінг - Мiстер Мерседес

— Ти пам’ятаєш, я тоді спитав, чи не думається тобі про місіс Трелоні? Особливо про те, чи не казала вона тоді правду, коли запевняла нас, що не має запасного ключа?

— Угу.

— Що мене насправді торкало — чи ставилися ми до неї справедливо, по-людському. Чи не зашорювало тоді нас те, якою вона була.

— Що ви маєте на увазі під «якою вона була»? — питає Ізабель.

— Ще та неприємна срака. Смикана, і пихата, і з усякого приводу вразлива. Щоб роздивитися це трішки під іншим кутом, відволічемося на хвильку й уявімо собі всіх тих людей, які вірили Доналду Дейвісу, коли той заявляв, що він не винний. Чому? Тому що він не був смиканим чи пихатим, і не був вразливим з усякого приводу. Він насправді умів подавати себе як враженого горем, невтішного чоловіка, і сам був привабливим на вигляд. Я бачив його одного разу на Шостому каналі й та їхня гарненька блондинка, ведуча, буквально аж стегна скулювала.

— Це бридко, — каже Ізабель, але каже це з усмішкою.

— Йо, але ж правда. Він був чарівливим. Олівія Трелоні, натомість, була анти-чарівливою. Отож я й почав собі міркувати, а чи надавали ми її розповіді справедливої ваги.

— Надавали, — рішуче відгукується Піт.

— Можливо, надавали. Так от, я собі на пенсії, маю вдосталь вільного часу. Занадто багато вільного часу. І от одного дня — якраз перед тим, як я запросив тебе на ланч, Піте, я собі кажу: «Припусти, що вона дійсно розповідала правду. І якщо так, то де дівся другий ключ?» А потім (це було відразу після нашого ланчу) я почав шукати на цю тему що-небудь в інтернеті. І знаєш, на що я натрапив? На такий собі техно-пристрій, який називається «викрадач писку».

— Що воно таке? — питає Ізабель.

— Ох, чоловіче, — каже Піт. — Ти насправді думаєш, ніби якийсь комп’ютерний геній вкрав сигнал її ключа? А потім йому просто пощастило десь вглибині бардачка або під сидінням знайти її запасний ключ? Той запасний ключ, про який вона забула? Білле, це видається доволі притягнутим за вуха. Особливо, коли згадати, що фотографія цієї жінки в якомусь довіднику могла б слугувати ілюстрацією до статті про тип А[287].

Спокійно, немов це не він якихось три години тому накривав своїм піджаком відірвану руку коханої ним жінки, Ходжес стисло викладає те, що дізнався про викрадення коду Джером, видаючи це за результат зробленого ним власноруч в інтернеті дослідження. Він розповідає їм, що поїхав у кондо на Озерній авеню побалакати з матір’ю Олівії Трелоні («Та й чи була вона ще живою… я не знав напевне»), але з’ясувалося, що там тепер живе сестра Олівії Джанель. Він обминає свій візит до садиби в Цукрових Пригірках і розмову з Редні Піпелзом, охоронцем з фірми «Невсипущі», тому що це може підвести до запитань, на які йому було б далебі важко відповісти. Надійде час, і вони про все дізнаються, але зараз він уже дуже близько підібрався до Містера Мерседеса, він точно це знає. Трішки часу — це все, що йому потрібно, сподівається Ходжес.

— Місіс Паттерсон мені розказала, що її мати тепер у санаторії для престарілих приблизно миль за тридцять звідси — «Сонячні акри» називається. Вона запропонувала поїхати туди зі мною, щоб мене відрекомендувати. Щоб я міг поставити там кілька запитань.

— Навіщо б їй це було робити? — питає Ізабель.

— Тому що вона вважала, що ми могли сильно тиснути на її сестру, і це призвело до її самогубства.

— Дурниці, — кидає Піт.

— Я не збираюся з тобою про це сперечатися, але хід думок ти розумієш, правильно? І надію очистити її сестру від звинувачення в недбальстві?

Піт жестом показує йому, щоб продовжував. Ходжес так і робить — після того, як допиває свою воду. Він хоче вибратись звідси. На цей час Містер Мерседес уже мусив прочитати послання Джерома. Якщо так, він може тікати. Ходжесу таке згодилося б. Людину, яка втікає, легше помітити, ніж ту, яка ховається.

— Я опитав стару пані й не отримав нічого. Усе, на що й спромігся, це її розтривожити. Скоро по тому в неї стався інсульт і вона померла. — Він зітхає. — Місіс Паттерсон — Джанель — була прибита горем.

— Вона теж злилась на вас? — питає Ізабель.

— Ні. Тому що це була її ідея. А потім, коли її мати померла, вона не знала нікого в нашому місті, окрім материної сиділки, яка й сама вже дуже далеко немолода. Я тоді дав їй свій номер, от вона й зателефонувала мені. Сказала, що їй потрібна допомога, особливо зі зграйкою родичів, що злетяться, яких вона ледве знає, і я радо погодився допомогти. Джанель писала некролог, я займався іншими справами.

— Чому вона була у вашій машині, коли та вибухнула?

Ходжес пояснює про нервовий зрив Холлі. Він не розповідає про те, що в останній момент Джейні забрала й одягла на себе його новий капелюх, і не тому, що це розхитає його історію, а тому, що це так боляче згадувати.

— Окей, — каже Ізабель. — Ви познайомилися з сестрою Олівії Трелоні, яка сподобалася вам настільки, що ви називаєте її на ім’я. Ця сестра організовує сеанс запитань і відповідей зі своєю матінкою. У матінки інсульт, і вона помирає, можливо, тому, що її розтривожує переживання всього того знову. Сестру підірвано після похоронної служби — у вашій машині — і ви все ж таки не вбачаєте тут жодного зв’язку з Мерседес-Кілером?

Ходжес розводить руки.

— Як би той парубок міг дізнатися, що я про щось розпитую? Я ж не давав оголошення в газету. — Він повертається до Піта. — Я ж нікому про це не розповідав, навіть тобі.

Піт, явно усе ще під враженням від тієї думки, що їхні особисті відчуття до Олівії Трелоні могли замазати розслідування, має похмурий вигляд. Ходжеса це не особливо бентежить, бо саме так це тоді й трапилося.

— Ні, ти в мене тільки випитував про це тоді, за ланчем.

Ходжес дарує йому широку посмішку. Це змушує його шлунок згорнутися брижами, як оригамі.

— Агов, — гукає він, — тоді ж я пригощав, хіба не так?

— Хто ж, заради царства небесного, ще міг би хотіти вас підірвати? — питає Ізабель. — Санта-Клаус заніс