Юрій Павлович Винничук - Аптекар

то всі докази сходяться. Схвальний гомін усіх, хто дослухався до слів Ґрозваєра, засвідчив, що сумнівів уже ніхто не мав. Учителя шермерки Рамзея запитали, як він оцінює здібності Мартина Айрера, і публіка з великим задоволенням почула те, що й прагнула почути — аптекар виявився майстром шпаги, і Рамзей учив його лише окремих специфічних випадів. Натомість його учень Лоренцо — геть нездалий шермер.

Спробу Зиморовича викликати за свідків Руту й Айзека, які б ствердили, що аптекар не покидав уночі свого дому, тільки висміяли. Як можна слухати свідчення чарівниці? А жида? Нехай іде свідчити по своїх жидівських судах. Тут йому не місце.

Але Айзек був на Ринку разом із рабином Меєром, Калькбреннером та Францем, і все уважно слухали.

— А от я завиграшки міг би посвідчити, що ми з ним цілу ніч грали в карти, — сказав сам до себе Франц. — Але ж мене ніхто не попросив.

— Я вас прошу! — схопився за останню соломину Айзек, загорівшись.

— І це мудро з вашого боку. Але мене треба просити тричі.

— То я прошу, прошу і ще раз прошу.

— Франце, припини, — буркнув Йоган. — Ніхто тобі й так не повірить після усіх цих доказів. Чи не бачиш, як вони налаштовані?

— Ну, моє діло запропонувати, — ображеним тоном відповів Франц. — Тому, як казав мені мій друг Пілат за відомих обставин, я вмиваю руки.

Зиморович зробив ще одну спробу і запропонував, аби пан Мартин приміряв одяг і маску. Лавники погодилися, що треба ж бо переконатися, чиї то речі. Як і варто було сподіватися, одяг виявився замалим, а маска, виготовлена з кількох склеєних шарів тканини, далеко не повністю закривала обличчя аптекаря, виставляючи при цьому напоказ чорну борідку. Зиморович поцікавився у свідка, який бачив убивцю, чи упізнав він його зараз. Свідок був виразно ошелешений. Він не бачив борідки, яка б стирчала з-під маски, обличчя ж було тоді закрите повністю.

— А що може сказати свідок про те, як убивця атакував свою жертву? — продовжив Зиморович. — Чи він часом не накульгував?

— О, ні, — замотав головою той, — він доволі спритно стрибав, уникаючи шаблі.

Але тут втрутився доктор Ґрозваєр і поцікавився, яка тоді приблизно була година, а потім радісно повідомив усім присутнім, що о цій порі уже смеркає, і свідок не міг усе достеменно розгледіти. Він говорив так переконливо, що свідок завагався і визнав, що не так уже й добре все розгледів.

І тоді рабин Меєр запитав у Айзека:

— А яке лезо у шпаги аптекаря: плескате чи тригранне?

— Тригранне. Або що?

— Підкажи секретареві, аби допитали доктора, який оглядав трупи, якої форми були у них рани. А також нехай оглянуть шпагу доктора. Може, це поможе, а може, ні, але гірше вже й так не буде.

Молодий секретар Зиморовича, який не раз приходив до аптеки за різними наливками, стояв біля відчиненого вікна, спершись на лутку. Айзек передав слова рабина. За хвилю Зиморович зробив останню спробу порятувати свого клієнта. Доктор Ніґель, який оглядав трупи, заявив, що рани були колоті, зроблені плескатим лезом. Коли задемонстрували тригранну шпагу аптекаря, публіка схвильовано зашуміла. Але прокурор запитав у доктора, чи може він бути на сто відсотків упевненим у тому, що лезо було плескате, якщо, як відомо, м’язи по смерті скорочуються, і рана, виконана тригранним лезом, могла просто стягнутися, як стягується шия попід відрубаною головою. Доктор Ніґель змушений був погодитися з цим.

Рута, добувши від хлопця листа й флягу з невідомим вмістом, чимдуж поспішала на Ринок. Вона з жахом усвідомлювала, що найменша надія на порятунок аптекаря увесь час маліє. Дорогою вона молилася і до Пресвятої Діви, і до Дажбога, відчуваючи, як її зневолює нова хвиля кохання, яка досі дрімала десь у глибині душі і не давала знаку, а тепер пробилася на поверхню. Вона вірила, що здобула щойно те, що може врятувати аптекаря, хоч і не мала жодної уяви, що там могло бути, але її надихало переконання, що Юліана не здатна на підлість.

Рута підоспіла саме тоді, як прокурор з успіхом розтрощив останній доказ на користь звинуваченого, рішенець уже був зрозумілий. Суддя готувався зачитувати вирок. Рута передала листа Айзекові, а той кинувся, мов таран, у саму гущу натовпу, розштовхуючи його своїми міцними плечима, і вручив секретареві цю останню надію. Суддя виголосив вирок — аптекаря мали четвертувати і різні частини тіла розвішати на в’їздах у місто. Прокурор ще наполягав на тортурах перед стратою, аби змусити убивцю признатися у своїх злочинах, але суддя, пошептавшись із лавниками, відказав, що це зайве, бо, мовляв, докази безперечні, а крім того лікарів і державних урядовців тортурувати не дозволено.

Рута сперлася на Калькбреннера, ноги їй підкошувалися. Зиморович розпечатав листа і, пробігши очима, здивовано поглянув на секретаря. Той узяв листа, покрутив у руках і теж нічого не второпав. Айзек усе ще стояв біля вікна, секретар повернув йому листа зі словами: «Тут нічого нема. Певно має бути другий лист». Айзек зиркнув на листа і прочитав: «Дорогий пане докторе! Якщо у вас виникнуть клопоти, до яких ви не були причетні, то ось моє признання, що вас від цих клопотів має позбавити. Лоренцо ді П’єтро». Нижче було дописано два рядки латиною. Решта аркуша, як і його зворотний бік, були чистими.

Айзек повернувся до Рути й рабина.

— Це все, що тобі передав хлопець? — запитав він дівчину. — Цей лист не повний. Має бути ще щось.

Рута показала флягу. Айзек її відкрив і понюхав. Запах спирту йому нічого нового не повідомив. Він подав листа рабинові. Рута зиркнула йому через плече й отерпла. Лист їй теж нічого не говорив. Але рабин похитав головою:

— Тут насправді є все. — Відтак зачитав: — «Dixitque Deus: „Fiat lux“. Et facta est lux». Це цитата з Біблії, яка означає «Сказав Господь: „Нехай буде світло“. І стало світло». Нижче бачимо дві літери «SH». Ваш друг Лоренцо подбав, аби лист, потрапивши до небажаних рук, залишився непрочитаним. А також став незнищенним, якщо опиниться у воді чи вогні, — написане на ньому не пропаде. Текст буде читальним навіть на обвугленому папері. Але зараз прочитати його отак відразу не вдасться. «SH» — не що інше, як Silberhornerz — рогове срібло, чи кераргірит, від грецького kéras — «ріг» і árgyros — «срібло». Це мінерал, який має дивовижну здатність міняти колір і темніти на сонці. Лист, написаний розчином кераргіриту у сутінках, залишається невидимим доти, доки не полежить кілька годин на світлі.

— Кілька годин! — вжахнувся