Стівен Кінг - Мізері

— Ні, - спокійно вела далі Енні. — Він узяв її з собою. Сказав, що йому треба їхати далі.

— А там що? — запитав Голіаф. Пролунали два лункі перестуки підборів, ніби коп переступив із килима на голу дерев’яну підлогу коридору.

— Ванна й вільна кімната. Я там іноді сплю, коли дуже спекотно. Можете перевірити, якщо хочете, але обіцяю, що в мене немає поліцейських, прив’язаних до ліжка.

— Ні, мем, звісно, що ні, - сказав Давид, і (невже!) його голос і звуки кроків стали віддалятися в напрямку кухні. — Може, він здавався схвильованим, ніби його щось непокоїло?

— Аж ніяк, — відповіла Енні, - тільки розгубленим та виснаженим від спеки.

Пол знову почав дихати.

— Може, він був чимось заклопотаний?

— Ні.

— Він не сказав, куди збирався поїхати потім?

Хоча поліцейські, звісно, цього не помітили, натреноване вухо Пола вловило найменший натяк на непевність — може, Енні готувалась до раптової атаки, а може, вирішила перечекати.

— Ні, - мовила вона нарешті. — Хоча він подався на захід, тому припускаю, що він поїхав на Спрінгерс-роуд, де стоять кілька ферм.

— Дякую за співпрацю, мем, — сказав Давид. — Може, ми ще завітаємо до вас.

— Гаразд, — погодилась Енні, - я не проти. Останнім часом до мене рідко хто навідується.

— Ви не заперечуєте, якщо ми оглянемо ваш сарай? — раптом запитав Голіаф.

— Звісно, що ні. Але не забудьте привітатися, коли ввійдете.

— З ким привітатися, мем? — запитав Давид.

— Ну, із Мізері, - відказала Енні, - із моєю свинею.

31

Енні стояла у дверях, пильно вдивляючись у Пола, так пильно, що до його обличчя почала приливати кров і йому здалося, наче щоки розпашілись. Пара поліцейських відбула п’ятнадцять хвилин тому.

— Побачила щось зелене?[160] — запитав нарешті Пол.

— Чому ти не кричав?

Сідаючи в патрульну машину, обидва копи злегка торкнулися своїх капелюхів, але жоден не всміхнувся. Пол сидів далеко від вікна, але все одно встиг помітити вираз їхніх очей. Вони точно знали, хто така Енні Вілкс.

— Я все чекала, коли ж ти закричиш. Вони б навалилися на мене, як снігова лавина.

— Може, так. А може, й ні.

— То чого ти не кричав?

— Енні, якщо ти все своє життя гадала, що з тобою завжди має траплятися щось погане, то колись усе має статися навпаки.

— Не мудруй зі мною!

Він зрозумів, що під її удаваною байдужістю ховається збентеження. Мовчання Пола не дуже гарно вписувалось у її уявлення про існування в цьому світі, який здавався їй ареною Чемпіонату з Боротьби: Чесна Енні проти вдвічі бридкішої, втричі капоснішої команди під назвою «Кукурікнуті Паскудники».

— Ніхто й не мудрує! Я обіцяв, що триматиму рота на замку, тож так і зробив. Я хочу закінчити свою книжку в мирі та злагоді. І я хочу закінчити її для тебе.

Вона підозріливо глянула на нього. Вона хотіла вірити, але боялася… і зрештою все одно повірила. І вона не помилилася, бо він казав правду.

— Тоді займися справою, — м’яко сказала Енні. — Негайно займися. Ти бачив, як вони дивилися на мене.

32

Протягом наступних двох днів життя протікало так само, як і до Двейна Кушнера. Можна було подумати, що інциденту з Кушнером узагалі ніколи не було. Пол майже весь час писав. Наразі він відмовився від друкарської машинки. Без жодних коментарів Енні переставила її на камінну поличку, під фотографію Тріумфальної арки. За ці два дні він списав три великі блокноти. Залишився тільки один. Коли Пол його закінчить, доведеться перейти на записники малого формату. Енні нагострила йому з півдюжини олівців «Беррол Блек Ворріор», і він затупив їх усі, і вона нагострила їх знову. Грифелі поступово вкорочувалися, а він сидів на сонці біля вікна, схилившись над роботою, іноді машинально чухаючи великим пальцем правої ноги простір, де мала бути його ліва ступня. Пол дивився крізь діру в папері. Вона знову широко розчахнулася, і сюжет стрімко, наче на ракетних санчатах, рухався до розв’язки. Пол ясно бачив, як три групи людей шукають Мізері в заплутаних переходах за чолом ідола: дві намагаються її вбити, а третя — Єн, Джеффрі та Гезекая — хочуть її врятувати… поки внизу горить селище бурка, а вцілілі аборигени згуртувалися біля одного з виходів, біля лівого вуха ідола, щоб розправитися з кожним , хто вибереться зі скелі живим.

Цей гіпнотичний транс було грубо порушено, але не зруйновано на третій день після візиту Давида та Голіафа, коли на під’їзній доріжці Енні з’явився фургон «форд» кремового кольору з надписом на боці «Кей-ті-кей-ей/Ґранд-Джанкшн»[161]. Багажник ломився від відеоапаратури.

— О, Боже! — сказав Пол, заклякнувши одразу від подиву, жаху та іронії. — А це що за срака-банька?

Не встиг фургон зупинитися, як одна зі стулок задніх дверей відчинилася навстіж і з неї вистрибнув хлопець у поношених брюках і футболці з логотипом «Ґрейтфул Дед»[162]. У руці в нього було щось велике й чорне, що він тримав за руків’я, наче пістолет, і спочатку Пол вирішив, що то був револьвер для набоїв зі сльозогінною сумішшю. Потім хлопець скинув цю штуку на плече та спрямував її на будинок, і тоді Пол збагнув, що це була міні-камера. З переднього пасажирського сидіння вистрибнула молода симпатична жінка, поправила вибілене перекисом волосся та на хвилину затрималася біля дзеркала заднього огляду, аби кинути останній оцінний погляд на свій макіяж. Потім вона приєдналася до оператора.

Очі зовнішнього світу, від яких останніми роками Леді Дракону вдавалося висковзати, тепер знову невблаганно обернулися до неї.

Пол швидко відкотився назад, сподіваючись, що вчасно встиг це зробити.

«Ну, якщо ти хочеш напевне про це дізнатися, то подивись новини о шостій», — подумав він і підняв обидві руки до рота, аби приглушити гиготіння.

Двері в кухні з грюкотом відчинилися, а потім захряснулися.

— Забирайтеся звідси під три чорти! — заволала Енні. — Забирайтеся геть з моєї землі!

Пролунав приглушений голос:

— Місіс Вілкс, дайте нам кілька…

— Я зараз кілька разів поцілю ваші кукурікнуті дупи , якщо не заберетеся звідси!

— Місіс Вілкс, я Гленна Робертс із «Кей-ті-кей-ей»…

— А мені нема до цього діла, хоч би ви були Джон Джонович Ісус Христос із Марса! Забирайтеся з моєї землі, або