Зигмунд Фрейд - Вступ до психоаналізу

міг висувати на перше місце. Думаю, такий мій вибір найпридатніший і для вас, бо з огляду на свої незглибимі гіпотези й далекосяжні взаємозв’язки психоаналіз заслуговує на місце серед зацікавлень кожної культурної людини; вчення про неврози — такий же розділ медицини, як і будь-які інші.

Тим часом у вас є підстави сподіватися, що й про актуальні неврози ми дізнаємось щось цікаве. Ці сподівання зумовлює вже навіть тісний клінічний зв’язок актуальних неврозів із психоневрозами. Отож я розкажу вам, що ми розрізняємо три чисті форми актуальних неврозів: неврастенію, невроз страху та іпохондрію. Навіть така класифікація зазнає критичних закидів: терміни, щоправда, вживані повсюдно, проте їхнє значення хистке й непевне. Є лікарі, що заперечують будь-яке виокремлення в плутаному світі невротичних явищ, не вирізняють ніяких клінічних єдностей, чи то типів хвороб, і навіть не визнають поділу на актуальні неврози та психоневрози. Думаю, вони зайшли задалеко й проминули шлях, що веде до поступу. Названі форми неврозів інколи трапляються в чистій формі, а найчастіше комбінуються один з одним і з якимсь психоневротичним ураженням. Цей факт не конче має спонукати нас відмовитись розрізняти їх. Подумайте про різницю між ученням про мінерали та петрологію в мінералогії. Мінерали описують індивідуально, — певне, з огляду на обставину, що їх так часто знаходять у вигляді кристалів, виразно відокремлених від свого середовища. Гірські породи складаються з суміші мінералів, які поєдналися, звичайно ж, не випадково, а внаслідок умов свого формування. В ученні про неврози ми ще дуже мало розуміємо процес їхнього розвитку, щоб сформулювати щось подібне до петрології. Ми, проте, чинимо найрозумніше, коли з усієї сукупності спершу вибираємо розрізнювані клінічні елементи, які можна порівняти з мінералами.

Важливим додатком до наших знань про утворення симптомів при психоневрозах є вартий згадки зв’язок між симптомами актуальних неврозів та симптомами психоневрозів: симптом актуального неврозу часто становить ядро або попередню стадію психоневротичного симптому. Найвиразніше такий зв’язок проступає між неврастенією і неврозом переносу, названим конверсійною істерією, між неврозом страху та істерією страху, а також між іпохондрією і формами, які ми розглянемо згодом, а саме парафренією (dementia praecox і параноєю). Візьмімо за приклад випадок істеричного головного болю або шпигання в попереку. Аналіз свідчить, що через згущення та зсув він стає сурогатом задоволення для цілої низки сексуальних фантазій або спогадів. Але колись цей біль існував реально, і тоді він був симптомом, безпосередньо спричиненим сексуальним токсином, соматичним виявом збудження лібідо. Ми аж ніяк не стверджуємо, що всі істеричні симптоми мають таке ядро, але виявляється, що таке ядро наявне дуже часто і що всі — чи то нормальні, чи то патологічні — наслідки впливів на тіло збуджень лібідо найпридатніші для утворення симптомів істерії. Вони тоді відіграють роль піщинки, яку молюск огортає шарами перламутру. Таким самим чином минущі ознаки сексуального збудження, яке супроводить статевий акт, стають найзручнішим і найпридатнішим матеріалом для утворення психоневротичних симптомів.

Процес, подібний до згаданих, становить для нас великий діагностичний і терапевтичний інтерес. В осіб, що схильні до неврозів, проте ще не страждають на яскраво виражене захворювання, нерідко трапляється, що якесь хворобливе ураження тіла — як-от унаслідок запалення або травми — спонукає до дії процес утворення симптомів, і цей процес чимшвидше перетворює той наданий реальністю симптом у представника всіх тих неусвідомлених фантазій, що тільки й чекали, щоб знайти якийсь засіб вираження. Лікар у такому разі вдається то до одного терапевтичного методу, то до другого, прагнутиме або усунути органічні підвалини симптому, не переймаючись їхнім інтенсивним невротичним опрацюванням, або подолати невроз, який постав із такої нагоди, нехтуючи його органічні передумови. Успіх лікування виправдає то одну, то другу з терапевтичних методик, а виробити загальні приписи для таких мішаних випадків навряд чи можлива річ.

Лекція 25

Страх

Вельмишановні добродійки і добродії! Те, що я на минулій лекції розповів про звичайну нервозність, видалось вам, напевне, найфрагментарнішим і найгіршим з усіх моїх пояснень. Я знав це й передчував, що ніщо не здивує вас дужче, ніж те, що я навіть не згадував страху, на який нарікає багато невротиків, описуючи його як свої найтяжчі страждання, — і він справді може набувати в них незвичайної сили, змушуючи вдаватись до найбезглуздіших засторог. Але, вчинивши так, я принаймні не намірявся скоротити свій виклад; навпаки, я збирався дуже гостро поставити проблему страху в невротиків і докладно пояснити її.

Саме явище страху не потребує пояснень: кожен з нас бодай коли-небудь мав таке відчуття, або, точніше, відчував цей афективний стан. Але, думаю, ніхто досить серйозно не замислювався, чому саме невротики відчувають набагато більший страх, ніж решта людей. Можливо, це вважали за цілком зрозумілу річ: адже слова «нервовий» і «переляканий» так часто вживають одне замість одного, немов вони означають те саме. Проте на це ми не маємо ніякого права: деякі перелякані люди в усьому іншому аж ніяк не нервові, а деякі невротики страждають на багато різних симптомів, серед яких, однак, немає схильності до страху.

Хай там як, твердо з’ясовано, що проблема страху — це вузловий пункт, у якому сходяться найрізноманітніші й найважливіші питання, загадка, розгадка якої може яскраво висвітлити все наше психічне життя. Я не стверджую, ніби зможу вам дати певну розгадку, але ви, звичайно, сподіваєтесь, що й до цієї теми психоаналіз підступає зовсім інакше, ніж академічна медицина. Там, здається, насамперед цікавляться анатомічними процесами, завдяки яким виникає страх. Сповіщають, що подразнюється medulla oblongata (довгастий мозочок), а хворий дізнається, що в нього невроз блукаючого нерва. Medulla oblongata — дуже цікавий і чудовий об’єкт. Я добре пам’ятаю, скільки часу й зусиль присвятив його вивченню багато років тому. Але сьогодні я мушу вам признатись: я не знаю нічого, що було б байдужішим для психологічного розуміння страху, ніж знання нервових шляхів, по яких поширюється збудження страху.

Передусім страх можна дуже довго розглядати, взагалі не згадуючи про нервозність. Ви зрозумієте мене без ніяких пояснень, коли я позначу цей різновид страху як реальний страх, на відміну від невротичного. Реальний страх видається нам чимсь раціональним і природним, його можна назвати реак­цією на сприйняття зовнішньої небезпеки, тобто сподіваного, передбачуваного ушкодження; він пов’язаний із рефлексом утечі, і його можна вважати за вияв інстинкту самозбереження. За яких обставин, тобто перед якими об’єктами і в яких ситуаціях виникає страх, великою мірою — і це цілком природно — залежить від обсягу наших знань і від почуття влади над зовнішнім світом. Ми не дивуємося, що дикун боїться гармати або сонячного затемнення, тоді як біла людина, яка вміє використовувати зброю і здатна передбачати астрономічні явища, в таких ситуаціях не лякається. Іншим разом причиною страху стає якраз завелике знання, бо воно завчасу прозирає небезпеку. Дикун відсахується, побачивши в лісі сліди, бо вони свідчать про близькість хижого звіра, а для необізнаної білої людини ті сліди нічого не означають. Досвідчений моряк із жахом спостерігає хмаринку на небі, бо вона віщує близьку вже бурю, а пасажир не звертає на неї уваги.

Міркуючи далі, ми доходимо висновку, що думка, ніби реальний страх — раціональний і доцільний, потребує ґрунтовного перегляду. Адже єдиною доцільною поведінкою перед загрозою небезпеки була б холодна, зважена оцінка власних сил, порівнюючи з величиною небезпеки, і подальший висновок, що саме дає найбільше шансів