Євген Вікторович Положій - Іловайськ. Розповіді про справжніх людей

class="p1">– У мене є бинти. Ви можете підповзти? Якщо поповзете по незгорілій траві, онде, трохи далі, то вас за машиною і травою не побачать.

– Так, ще можу, – сказала жінка, – але не хочу. В машині – моя старша донька, їй тринадцять років, і мама – їй шістдесят три. Мій чоловік… теж убитий. Я не зможу з цим жити, ні.

– Як вас звати?

– Тетяна.

– А дівчинку?

– Яна.

– Скільки років?

– Скоро буде п’ять.

– Мене Іваном звати. Таню, але ж Яна жива! Їй потрібна ваша допомога, їй потрібна мама, розумієте?

– Мені потрібно терміново в лікарню. Терміново! Ви це розумієте? У мене живіт весь у дірках, я руками тримаю нутрощі, щоб вони не випали. Мене не врятувати тут. Ви це – розумієте?

– Не хвилюйтеся, будь ласка. Ви зможете зробити собі укол знеболювального? У мене залишився один.

– Мені фізично не боляче. Дивно, але я нічого не відчуваю. Лише серце розривається, так болить. Не можу повірити, не можу усвідомити, що це сталося – тут, у нас, з нами, зі мною, з моїми дітьми.

Вона не плакала, не скаржилася на долю, просто міркувала вголос. Іван вирішив говорити менше, щоб зберегти їм обом сили.

– Тримайте, – кинув, як міг, щосили індивідуальний пакет із бинтами, який не долетів до машини метра. – Не можна здаватися.

– Мама, а з ким ти розмовляєш? – відгукнулася Яна.

– Яночка, це дядько Ваня, мій гарний друг. Коли я засну, ти повинна його слухатися. Він відвезе тебе до бабусі. Добре? Пообіцяй мені, котику!

– Так, мамочко. Обіцяю.

– Ви не повинні спати, Таню! Спробуйте дотягнутися до пакета. Він неподалік, поза видимістю кулемета, машина його закриває.

– Не хочу. Даруйте. Він вам більше потрібний.

– Перев’яжіть доньку, – Іван розумів, що у Тетяни – больовий шок, і вона може приймати неадекватні рішення. Але те, як вона оцінювала характер своїх поранень, звучало переконливо. Сумно, але переконливо і невідворотно.

– Як ви тут опинилися?

– Ми їхали від бабусі, з Харцизька, додому в Донецьк. По Харцизьку ходили чутки, що в місті не сьогодні-завтра почнуться активні бойові дії. Вирішили, що потрібно терміново їхати. Нарвали старе простирадло на білі прапори, навісили на машину. Заїхали до брата чоловіка під Успенку, у справах. Ніхто не чіпав. Потім поїхали по цій проклятій дорозі. Хто міг це зробити? Кому потрібно стріляти по дітях?

– Мамо, а де тато?

– Тато спить.

– А чому бабуся і Діана в машині?

– Вони дуже втомилися, Яночко. Полежи ще трішки біля мене, будь ласка.

– Добре, мамо.

– А що з вами сталося?

– Нашу колону тут розбили, на цій дорозі. Бачили спалені вантажівки?

– Так. Багато людей вздовж дороги. Убитих, чорних, безголових. Страшно дивитися.

– Це наші… Кому пощастило – втік, інші тут залишилися. І я теж. Вже добу… Моїх товаришів, які мусили мене забрати, напевно, вбили. Онде, в посадці, точно лежить один. Де інші, не знаю.

– Ви мобілізований?

– Ні. Я – доброволець.

– А я – вчитель математики.

– Моя дружина теж учитель, географічка.

– Ваню, у вас є діти?

– Двоє: хлопчик десяти років, а дівчинці – скоро шість, трохи старша за Яну.

– Чому ви пішли добровольцем? У вас же – двоє маленьких дітей.

– Саме тому і пішов – за них.

– Через гроші?

– Ні-ні! Я – адвокат, непогано заробляв.

– Послухайте, Ваню. Тут, у машині, на задньому сидінні, десь лежить моя сумка… За мамою. Там – документи, мобільний, гроші, тисяч шість. В телефоні знайдете номер бабусі з Харцизька, вона так і записана «Бабуся Харцизьк». Лідія Миколаївна Терьохіна, це мама чоловіка. Запам’ятаєте?

Тетяна давала інструкції стримано, тихо, ніби розповідала подрузі рецепт новорічного торту.

– Ваню, ви повинні врятувати Яну, вивести її звідси. Не знаю, як, але у вас немає іншого виходу. Обіцяєте?

Іван пообіцяв. У машині, напевно, мусить бути і вода і якась їжа, плече дівчинці він перев’яже. А що потім? Біль у роздробленій нозі відходив на другий план, його власна доля відходила на другий план. Він, як і раніше, хотів вижити, але усвідомлював, що ціна його порятунку тепер набагато вища – це життя цієї дівчинки.

– Ваню, тут, здається, пахне бензином. – Тетяна помацала рукою за спиною. – Так, пробило бензобак, я практично лежу в калюжі. Що робити?

– Якщо вистрілять і влучать, то машина вибухне, – Іван похолоднішав. – А ви згорите. Треба прибрати дитину звідти. Вона маленька, хай акуратно повзе сюди, онде далі трава висока.

– Ви впевнені?

– Таню, я пропоную, а ви приймайте рішення.

– Добре. Яночко, янголятко, поглянь на мене, будь ласка. Яночко, давай пограємо в гру: тобі потрібно тихенько доповзти по траві до дядечка Івана, щоб я тебе не помітила. Добре? Дивися: лягай на животик і повзи, відштовхуйся від землі ручками і ніжками. Ти лише голову не підіймай, а то блискавка вдарить.

– Блискавка?

– Так, блискавка. Бачила блискавку, що нашу машину зламала?

Яна перелякано закивала головою.

– Ай-ай, колеться, мамо! Травичка колеться!

– Потерпи, сонечко. Ти тією ручкою, що болить, не штовхайся, притисни її до себе, а сама на бочок лягай, на бочок, і повзи, ось так, молодець!

Дівчинка невміло поповзла в траву.

– Пішла? – запитав Іван.

– Так. Тут важливо, щоб вона вам повірила, розумієте?

– Так.

Через кілька хвилин на нього дивилося замурзане невдоволене дитяче личко: світло-русяві кучерики, великі сірі очиці, кирпатий носик. «На маму не дуже схожа, – навіщось відзначив Іван. – Добре, що футболка темна».

– Я перемогла?

– Що? – не зрозумів солдат, але потім схопився. – Так, звичайно! Повзи сюди, – поплескав рукою поряд із собою, куди нарвав і нагріб дві мізерні купки трави.

– А де мій приз? – дівчинка підповзла, і Іван уклав її поряд на бік, так, щоб бачити очі.

– Таню! Таню! – тихенько покликав.

– Даруйте, важко…

– Яна тут.

– Добре…

– Таню…

– Мамо! Мамочко!

– Мама спить.

Кусаючи губи, намагаючись стримати емоції, Іван дивився крізь траву – Тетяна лежала, поклавши голову на витягнуту руку, підібгавши коліна до живота, в крові і бензині.

– Таню! – погукав останній раз і якомога бадьоріше запитав дівчинку. – Ну що, давай знайомиться ближче? Мене дядьком Іваном звати. А тебе як?

– Яна.

– Скільки тобі років?

– Скоро буде п’ять. А тобі скільки?

– Тридцять шість.

– Ого, дядьку Ваню, ти вже великий. А що ти тут робиш?

– Лежу. Мені ніжку ранило, мені ходити боляче. Давай поглянемо, що у тебе з ручкою, добре?

– Добре.

Поранення, на щастя, якщо не приймати до уваги, що це – дитя, виявилося не небезпечним – наскрізне в плече, дрібний калібр, кістку не зачепило. Просто диво, що при такому обстрілі вона залишилася жива, очевидно, мама, зорієнтувавшись, прикривала доньку собою. Іван порвав