Урсула К. Ле Гуїн - Сказання Земномор'я

так і не відчула до нього нічого більшого, ніж простої прихильності; її єдиним пристрасним бажанням було дізнатися те, чого він міг тоді її навчити.

«Хто ж я така? — думала вона в лісовій тиші. Дійсно — не співала жодна пташка, вітерець зліг, листя повисло непорушно… — А що, якщо я насправді зачарована? Або, можливо, я безплідна? Не можу ні народити, ні любити чоловіків? Може, в мені чогось не вистачає? Може, я взагалі не жінка?» — питала вона себе, роздивляючись свої сильні оголені руки і ніжні округлості грудей, які виднілися в вирізі сорочки.

Вона підняла очі і побачила «сивого» чарівника, який саме вийшов із темного проходу між величезними дубами — ніби з храму! — і прямував до неї через галявину.

Майстер Доріг зупинився перед нею, і вона відчула, як спалахнуло у неї обличчя, як горять щоки і шия, як паморочиться голова і дзвенить у вухах. Вона шукала будь-які слова, щоб хоч якось відвернути його увагу, щоб він перестав так дивитися на неї, але не могла вимовити жодного слова. Чарівник сів з нею поруч, і вона опустила очі, вдаючи, що розглядає скелетик торішнього напівзотлілого листка, який випадково попався їй на очі.

«Чого я хочу?» — питала вона себе, і відповідь прийшла їй не у вигляді слів; їй відповідали разом і її тіло, і її душа: вогню! Вогню, набагато потужнішого, ніж полум'я бажання. І польоту в небесний простір, повного палючого захоплення…

Як від поштовху Іріан раптом повернулася в реальність; у те ж тихе, немовби застигле повітря під деревами; до «Сивого» чарівника, який сидів поруч з нею, низько опустивши голову, і вона подумала, що він виглядає дивно крихким і маленьким, а ще — дуже сумним, так що боятися його нема чого. Та він і не замишляє нічого поганого…

Чарівник обережно подивився на неї через плече.

— Іріан, — запитав він, — ти чуєш, що каже тобі листя?

Легкий вітерець знову піднявся і зашелестів у листі; листя дубів дійсно ніби щось шепотіли один одному.

— Ледь-ледь, — сказала вона.

— А ти розрізняєш слова?

— Ні…

Вона нічого не стала у нього питати, і він більше нічого їй не сказав. Незабаром він піднявся, і вона, як завжди, пішла за ним по стежці, яка, теж як завжди, рано чи пізно виводила їх на галявину біля річки Твілберн, де стояв Будинок Видри. Коли вони вийшли туди, вже вечоріло, і в тому місці, де струмок вибігав з лісу, минувши всі перешкоди на своєму шляху, Путівник підійшов до води і опустився на коліна, щоб напитися. Іріан зробила те ж саме. Потім, сівши на прохолодній траві, чарівник заговорив:

— Мій народ, карги, поклоняється Богам-близнюкам. І король у нас теж вважається божеством. Але і до появи тих богів, яким поклоняються, і після цього — завжди! — існували річки і струмки, печери і скелі, пагорби і дерева. Земля. Темні земні надра.

— Стародавні Сили Землі, - сказала Іріан.

Він кивнув.

— На наших островах жінки добре знали, що таке Стародавні Сили, і поклонялися їм. Тут теж деякі їх знають, наприклад, деякі відьми. І це знання вважається тут шкідливим і небезпечним… так?

Коли він додавав своє коротеньке питальне «так?» чи «ні?» до того, що, здавалося, було твердженням, то завжди заставав Іріан зненацька. Вона промовчала.

— Темне завжди здається небезпечним, — сказав Путівник, — так?

Іріан глибоко зітхнула і подивилася йому прямо в очі.

— Світло з'являється лише у темряві, - промовила вона.

— Так, вірно… — відгукнувся він і відвернувся, щоб вона нічого не змогла прочитати по його очах.

— Мені, мабуть, слід піти звідси, — сказала вона. — Я можу бродити в Гаю, але не можу жити у ньому. Це… місце не для мене. Та й Майстер Регент говорив, що я приношу шкоду вже тим, що живу тут.

— Ми всі приносимо чому-небудь шкоду вже самим своїм існуванням.

І він зробив те, що робив дуже часто: склав якийсь візерунок з того, що було під рукою. Розчистив перед собою шматочок річкового піщаного берега і виклав на ньому орнамент з кусочків дубового листа, стебел трави і декількох камінців. Потім деякий час вивчав вийшов малюнок, щось в ньому чи то змінюючи, чи то виправляючи, і сказав нарешті:

— А тепер давай поговоримо про завдану нами шкоду, — і знову надовго замовк, але потім продовжив: — Як ти, мабуть, знаєш, з берегів смерті нашого лорда Яструба разом з молодим королем Лебанненом приніс один дракон. Потім цей же дракон відніс Яструба на острів Гонт, на батьківщину Верховного Мага, бо той витратив в країні мертвих всю свою магічну силу і перестав бути чарівником. І незабаром після цього Майстри Рока зібралися разом, щоб вибрати нового Верховного Мага. Зібралися, як завжди, тут, в Гаю. Але все відбувалося не так, як завжди.

Справа в тому, що ще до того, як прилетів той дракон, з царства смерті повернувся і наш Майстер Заклинатель. Він міг бувати там, бо робити це дозволяло йому його мистецтво. І він сказав, що бачив там, за кам'яною стіною, нашого лорда Яструба і молодого короля і що вони ніколи не повернуться. Він сказав також, що саме лорд Яструб велів йому повернутися до нас і розповісти про це. Так що ми були уже в жалобі по нашому Верховному Магові, коли прилетів дракон Калессін і приніс його живим.

Майстер Заклинатель був серед нас, коли ми стояли на Пагорбі Рока і дивилися, як Верховний Маг схиляє коліна перед королем Лебанненом, як він знову сідає на спину дракона, як дракон забирає нашого друга геть… І тут раптом Майстер Заклинатель впав на землю.

Він лежав, як мертвий, тіло його було зовсім холодним, серце не билося, але він дихав, хоча і дуже слабо. Майстер Травник використав все своє мистецтво, але так і не зміг нічого зробити. «Він мертвий, — сказав Травник. — Він ще дихає, але він вже мертвий». Так що довелося нам оплакувати і його відхід. А потім, оскільки нами оволодів страх, і всі мої… візерунки говорили про якісь небезпечні зміни, ми знову зібралися разом, щоб вибрати нового керівника Школи, нового Верховного Мага. І на тій раді ми посадили на місце Майстра Заклинань нашого молодого короля Лебаннена. Нам це здалося справедливим, і один лише Майстер Метаморфоз спершу був проти, але потім погодився і він.

Отже, ми зібралися, розсілися, але вибрати так нікого і не зуміли. Ми говорили про те, про се,