Андрій Юрійович Хорошевський - Проект «Україна». Галерея національних героїв

тільки однією справою – балетом. «Ця п’ятнадцятимісячна аскеза, – згадував Серж Лифар, – п’ятнадцятимісячна келія неначе була послана долею перед вступом до нового життя, неначе мене хтось готував для цього нового життя».

Йому допоміг випадок. Вже перебуваючи в Парижі, Броніслава Ніжинська шукала п’ятьох танцівників для балету Сергія Дягилева. Чотирьох знайшли швидко, а з п’ятим вийшла затримка. І тоді Лифар, через друзів дізнавшись про це, запропонував себе, доводячи, що він – кращий. Родина повністю підтримала Сергія, вважаючи, що так «хоч би хтось втече від убозтва радянського життя».

У коротких біографіях Лифаря мовиться, що він «з великими труднощами дістався до Франції». Насправді в «труднощах» були драма і трагедія, авантюрний сюжет, сценарій, з якого вийшов би прекрасний пригодницький фільм. Причому в кіно невдалий дубль можна перезняти, у Сергія ж подібної можливості не було… Він довірився провідникові-авантюри-стові, який його обдурив, на кордоні його заарештували і кинули в камеру з тифозними хворими. Потім була втеча, гонитва з кулями над головою, стрибок на повному ходу з поїзда. У результаті Сергій знову опинився в Києві, його викликали в ДПУ, запропонували стати донощиком, він, звичайно, відмовився. Через деякий час Лифар знову намагається піти за кордон, на санях, прориваючись крізь зимовий прикордонний ліс. Йому вдалося схопитися за потяг, що йшов на Варшаву, і п’ять годин до столиці Польщі він на морозі провисів на підніжці останнього вагона.

«Соціалістичне щастя» залишилося позаду. Але до слави і визнання було ще далеко. Варшава в ті часи була ще ситим буржуазним містом, але у нього, обідранця, у якого практично не залишилося грошей, не було можливості скуштувати це «солодке життя». Лифар знову в дорозі, він нарешті дістався до Парижа, куди так прагнув.

* * *

Його зліт був стрімкішим, ніж у будь-кого. Сім років, проведених у складі трупи, зробили Сергія визнаною в світі зіркою російського балету. Його вчителями були також неперевершені Чекетті і Лега, партнерками – Карсавіна і Спесивцева. Лифар вражав у дягиливських балетах «Блудний син» і «Аполлон Музагет», «Жар-птиця» і «Жізель», а в 1929 році спробував себе як балетмейстер, поставивши «Байку про лисицю». І всі повеличували самобутній талант Сергія: і критики, і друзі, і колеги. Ось лише деякі з висловів про Лифаря в пресі того часу: «Лифар не схожий на свого попередника [Вацлава Ніжинського], чекає власної зоряної години, щоб стати новою легендою, найпрекраснішою з легенд балету»; «І ось помах крил, і на сцену вилетів небачений диво-птах… Птах – Лифар. На сцені запанував чоловік… Сергій Лифар. Фавн – Лифар… Це не танець, не пластика, – це чаклунство»; «Назвати Лифаря улюбленцем публіки було б неточно. Це не любов, а якийсь культ…» Нестримана, одержима балетом, екзальтована людина, до кінця своїх днів із темпераментом, що нагадував юнака, була «богом танцю», «добрим генієм балету XX століття» і загальним улюбленцем.

Хороші відносини склалися у Сержа і з керівником «Російського балету». Він був дуже близький з Дягилевим, останні роки його життя вони провели разом, і помер славетний театральний діяч на руках у Лифаря. На згадку про друга за річну платню Серж викупив цінний дягиливський архів, що включав багато предметів, пов’язаних з О. С. Пушкіним. (Лифар відомий не тільки як танцівник, але і як один із найвидатніших пушкіністів свого часу, що присвятив декілька робіт дослідженню життя і творчості поета.) Пізніше його дружиною стала шведська графиня Ліллан д’Аллефельд-Лаурвіг, яка в 2000 році передала частину його колекції Україні для Музею історичних коштовностей. Ліллан стала для Лифаря доброю феєю, хоча їхні стосунки були швидше дружнім союзом, а не повноцінним шлюбом. Серж завжди байдуже ставився до грошей, він ніколи не думав про «чорний день». Це може здатися дивовижним, але великий танцюрист і балетмейстер, світова знаменитість, ніколи не мав свого будинку, а жив у готелях. Все, що він заробляв, Серж зазвичай віддавав на добродійні цілі і поповнення своєї колекції предметів мистецтва, і тому, коли він пішов зі сцени, то став мало не бідняком. Коли б не зустріч з Ліллан, можливо, останні роки життя Лифар прожив би безпритульним і в убогості.

* * *

Повернімося в 1930-ті роки. Лифар не намагався склеїти трупу «Російського балету», що розпалася, і коли в 1930 році керівництво паризької «Гранд-Опера» запросило його на роботу, Серж став прем’єром і головним балетмейстером своєї нової трупи і пробув на цій посаді 28 років з перервами. Про те, що зробив Серж для Опера, писали так: «Лише із запрошенням в Опера Лифаря балет досяг такого успіху, що йому почали надавати самостійні спектаклі. Балет перестав грати роль «доповнення» до опери…»

Це були найщасливіші роки: визнання не покидало його, кожен балет зустрічався бурхливими оваціями. Всього ж за час роботи в «Гранд-Опера» Лифар поставив більше 200 балетів і дивертисментів. Але якщо як танцівник він був представником класичної школи, то як хореограф проявив себе новатором. Серж знаходив нові елементи, зв’язки і позиції, тим самим вносячи свіжий струмінь до таких перлин класики, як «Жізель», «Ромео і Джульєтта» (балет на музику симфонічної поеми П. Чайковського), «Лебедине озеро», «Лускунчик», «Жар-птиця». Проте сам він без удаваної скромності називав видатними лише два своїх балети: «Ікар» і «Федра». Поставивши на сцені давньогрецьку трагедію про першу в світі спробу польоту, здійснену юним сином Дедала, Лифар став одним із перших хореографів, що поєднали в творчості суцільну урбанізацію суспільства і політ людської мрії. Партія Ікара, виконана самим Сержем, вийшла романтичною і такою, що вселяла надію. А «Федра» стала найскандальнішим його дітищем, яке він швидше готовий був прибрати зі сцени, аніж що-небудь у ньому змінити. Річ у тому, що в ній Лифар вперше застосував відкриту позицію внутрішньої частини стегон, яка нині повсюдно використовується. Але до часу перших репетицій «поза Б» (вірніше, «поза біде», як назвали її молоденькі балерини) вважалася вульгарною і неприпустимою для використання в балеті. Сержу вдалося відстояти горезвісну позу, і успіх «Федри» у котрий раз підтвердив право Лифаря називатися кращим хореографом Франції. Знаменита французька балерина Іветт Шовіре, «хрещеним батьком» якої став Лифар, згадувала про свого вчителя: «З майстрами працювати завжди складно, але з Лифарем було на подив легко. Мосьє Серж приходив в зал, говорив: «Мої друзі», і всім ставало добре. У нього була дивовижна здатність працювати одночасно над кількома постановками. Він міг попрацювати в одному залі півтори години, потім ішов у інший зал і давав вказівки там, легко переключаючись на інший сюжет і музичний матеріал».

Лифар зробив для Франції те саме, що колись