Джонатан Страуд - Порожня могила, Джонатан Страуд

скручуватись, наче підпалений аркуш паперу, аж поки зблід і перетворився на тоненьку ниточку диму, що танула в повітрі й просочувалась надвір крізь розбите вікно.

З Езекієлем було покінчено.

— Не знаю, хто він був такий, — зауважив Локвуд, — але будь-що я радий, що ми його здихалась. Цей браслет, Люсі, вже вранці треба буде відправити до крематорію, — трохи накульгуючи, він підійшов до шафи, відчинив дверцята — й світло впало на моторошний труп, що стояв усередині на золотій підставці. Локвуд хитнув головою: — Тільки поглянь, у якому стані цей Езекієль покинув Марісу! Певною мірою її дух ще прив’язаний до її тіла. Та оскільки вона не схотіла помирати, тобто поки вона ще нібито жива... то й це опудало повинно бути живе, — він підморгнув. — Гидко про це думати, авжеж?

Відійшовши від шафи, він наблизився до місця, де стояла я, а поруч зі мною — сірий привид худорлявого юнака з розкуйовдженим волоссям. Дух черепа знову напустив на себе байдужий настрій і вдавав, ніби розглядає обкладинку одного з часописів, що попадали на підлогу.

— Дякую, — мовив Локвуд до привида.

Дух черепа нічого не відповів, і Локвуд, потупцявши на місці, рушив до Маріси, яка досі лежала на підлозі позаду стола.

— Я теж хочу подякувати тобі, — сказала я.

— Нема за що, — стенув плечима юнак. — Це все вийшло майже випадково. Я так давно не випробовував свою силу... Розім'явся трохи та й годі. А якщо це допомогло вам, то це просто збіг.

— Звичайно, збіг.

— Такого більше не буде.

— Авжеж, не буде, — погодилась я. — Розумію. Ну, а... що тепер? — я подивилась на розбиту склянку, що лежала на столику. — Ти досі прив’язаний до свого черепа, тільки я вважаю, що далі так бути не повинно. Я вже казала тобі, що ти можеш розірвати цей зв’язок і повернутись до Іншого Світу... — привид мовчав, і тоді я додала, кахикнувши: — Або, якщо ти не готовий до нього, можеш, залишитись тут зі мною.

Темні очі привида поглянули на мене. Брови насмішкувато піднялися:

— Стривай-но, про що це ти? Пропонуєш мені стати позаштатним співробітником агенції «Локвуд і К°»? Химера, їй-богу!

— Зрозуміло, — тільки й змогла я сказати у відповідь.

Я обернулась і підійшла до столу, де Локвуд спостерігав за спробами Маріси підвестись на ноги. Її волосся розкуйовдилось, помада на вустах розмазалась, очі глибоко запали. Здається, на її обличчі були навіть сліди крові. Одне слово, зараз вона була анітрохи не краща за мене, коли я прокидаюсь після напруженої ночі. Від цього мені стало трохи веселіше, а ще приємніше було бачити Локвуда живим і цілим. Ми зробили це. Нашій справі настав кінець.

— Я тільки-но сказав Марісі, що зараз ми відвеземо її вниз ліфтом, — усміхнувся мені Локвуд. — Далі до цього візьметься інспектор Барнс із своєю командою з ДЕПРІК. Вони оглянуть підвальні поверхи й заарештують усіх, кого треба. Голлі з Джорджем збирались показати їм усе, проте я думаю, що зараз до них можемо приєднатись і ми. Якщо ви готові, Марісо, то ходімо.

Жінка поволі кивнула. Вона стояла біля письмового стола, безпорадно схиливши голову вбік і опустивши руки, наче поламана лялька.

— А ти дуже схожий на своїх батьків, Ентоні, — сказала вона.

— Не слухай її, Локвуде, — насупилась я, ступаючи вперед.

— Зовні ти більше подібний до батька, — провадила Маріса, — а завзяттям удався в матір. Я була в Товаристві Орфея, коли вони виступали там зі своєю останньою лекцією. Хороша була лекція, — вона посміхнулась. — Надто хороша. Тому й стала для них останньою.

На мить Локвуд зупинив подих, але відразу засміявся.

— Це все ви розкажете Барнсу, — відповів він. — Ходімо!

Він протяг руку, щоб вивести її з кімнати. Жінка подалася вперед, аж раптом рвучко побокувала й схилилась над столом. Дзенькнула пружина — відчинилась потаємна шухляда. Ще мить — і Маріса обернулась до нас, тримаючи в руці маленький циліндрик. У викривлених обрисах її тіла, в рисах обличчя, у вогненних очах з’явилося щось таке, що змусило мене подумати про всохлий дух старої Маріси, який знову визирнув з тіла її онуки.

— Ви справді думаєте, що я здамся вам? — просичала вона. — Двом дурним підліткам? Ні. Це мій будинок. Мій Лондон. Я все це збудувала й створила, і якщо мені вже не суджено володіти цим, то й вам нічого не дістанеться!—вона стиснула циліндрик, і на його стінці спалахнув червоний вогник, щось гучно запищало, і в повітрі засмерділо бензином та сажею. — Це мультизаряд, — пояснила Маріса. — Він здатен зруйнувати цілий поверх. За двадцять секунд! Прощайтесь одне з одним — ви помандруєте до Іншого Світу зі мною разом!

Сказавши це, Маріса притулила циліндрик до грудей і побігла до мене. Я вирішила, що в останньому нападі шаленства вона хоче схопити мене, щоб переконатись, що я справді помру з нею разом. Та навперейми Марісі кинувся Локвуд — так блискавично, як він робив це завжди, — й спробував витягти в неї циліндрик. Вона звивалась, пручалась, кусалась, і тоді він обернувся до мене й гукнув:

— Тікай, Люсі! Я затримаю її! Тікай, ти ще встигнеш добігти до ліфта!

— Ні! Локвуде!

— Тікай, Люсі! Роби, що я кажу тобі! — на мене глянули його темні відчайдушні очі. — Будь ласка! Врятуй себе заради мене!

— Ні... — я заціпеніла на місці. — Ні, не можу...

Я справді не могла. Не могла покинути його. Навіщо мені кудись тікати? І що чекає на мене попереду? Світ, де збуваються пророцтва злих духів, де здійснюються похмурі віщування, де на покинутому кладовищі з’явиться ще одна свіжа могила? Де всі мої страхи справдяться, а сонце згасне навіки?

Світ без нього? Ні, тікати я не могла.

— Ні, — прошепотіла я. — Я залишуся з тобою.

— Ой, як же ви мені, до дідька лисого, набридли!

Біля Локвуда й Маріси вже стояв привид худорлявого юнака. Невидима сила розкидала їх у різні боки. Маріса полетіла геть. Дух черепа обернувся до нас і мовив, усміхнувшись мені по-давньому:

— Тримайтесь!

Він підняв руки. Налетів примарний вихор, вибив повітря з моїх легень, звалив нас із Локвудом на підлогу й поніс із кімнати геть.

Тільки-но ми вилетіли за поріг, як циліндрик вибухнув.