Джонатан Страуд - Бартімеус: Амулет Самарканда, Джонатан Страуд

Статуя зо два рази витончено перекинулась і, гупнувши, впала на найманця.

Нарешті я здолав його! Щоправда, його не розплющило, як я сподівався. Я бачив, як він борсається, силкуючись ухопити поваленого бога хоч за що-небудь і стягти статую з себе. Це вже почало набридати мені. Гаразд, якщо вже я не зупинив його, то принаймні затримав. Поки найманець борюкався зі статуєю, я підскочив до нього впритул і зняв семимильні чоботи. А потім розмахнувся як слід і пожбурив їх на середину ставка — туди, де жваво кружляли качки. Чоботи плюснули й тут-таки пішли на дно.

— Ти за це заплатиш! — буркнув найманець, що потроху зсував із себе статую.

— А ти так і не навчився визнавати своїх поразок, — зауважив я, сердито чухаючи собі ріг. Я саме думав, що б такого мені зробити, аж тут...

... тут я відчув, як у мене всередині геть усе перевертається. Мою сутність забили дрижаки. Я задихнувся й почав зникати просто на очах у найманця.

Він щосили шарпнувся й нарешті скинув статую з себе. Крізь біль я розгледів, як він піднявся на ноги.

— Стій, боягузе! — вигукнув він. — Зупинись і бийся зі мною!

Я махнув йому розпливчастою лапою.

— Вважай, що тобі пощастило, — простогнав я. — Я відпускаю тебе. І не забувай...

Тут я зник, і мій дотеп пропав разом зі мною.

40

Стріла блискучої чорної плазми вдарила в найближчу вітрину. Головний убір шамана, горщики, флейти, сама вітрина й частина підлоги — все зникло з таким звуком, ніби вода втяглась у злив. З отвору в підлозі вибухнув струмінь пари.

Натаніель подолав десь із метр перевертом і підхопився. Йому наморочилось у голові, та хлопець не вагався ані миті. Він кинувся до наступної вітрини — тієї, що з металевими кубиками. Коли старий чарівник знову підняв руку, Натаніель згріб кілька кубиків і майнув за найближчий книжковий стелаж. Туди, де він щойно стояв, ударила нова стріла плазми.

Хлопець на секунду зупинився. Старий за стелажами цокнув язиком:

— І що ти тепер робитимеш? Знову напустиш на мене комашок?

Хлопчина поглянув на кубики у своїй руці. Не комашки, але нічим не гірші за комашок: Празькі Кубики — дрібний реквізит чарівників—невдах, що заробляють на життя штукарством. У металевій шкаралупі кожного кубика справді сидить демон—комашка разом зі жменькою мінерального порошку. Вивільнюючись водночас, комашка й порошок спалахують чудернацькими язиками полум’я. Дурна іграшка, та й годі. Аж ніяк не зброя.

Кожен кубик було загорнуто в папірець із зображенням реторти — славнозвісною емблемою алхіміків Золотої вулиці. Кубики були старі — можливо, ще дев’ятнадцятого століття. Хтозна, може, вони взагалі вже на працювали.

Натаніель схопив один кубик і жбурнув як є, не розгортаючи, через стелаж.

І вигукнув закляття Звільнення.

Бісеня, що сиділо в кубику, спалахнуло, розсипавши з металевим брязкотом шлейф срібних іскор. Галерею наповнив слабкий, але відчутний запах лаванди.

Старий чарівник радо захихотів:

— О, як мило! Будь ласка, ще раз! Я хочу, щоб наш прихід до влади супроводжувався найкращими ароматами. Ти маєш запах горобини? Мій улюблений!

Натаніель вибрав наступний кубик. Реквізит це чи ні — все одно більше в нього немає нічого.

Він почув, як зарипіли черевики старого: той шкутильгав галереєю до краю проходу. Що ж тепер робити? Шлях до втечі перегороджують книжкові стелажі.

А чи справді вони перегороджують його? Полиці були відкриті з обох боків. Хлопець міг зазирнути до сусіднього проходу крізь щілину між книжками та горішньою полицею. А якщо протиснутись...

Натаніель пожбурив ще один кубик і підбіг до полиці.

Моріс Скайлер завернув за ріг. Руки його ховались у мерехтливій силовій кулі.

Натаніель ударився об другий ряд полиць, ніби стрибун, що бере висоту. І пробурмотів закляття Звільнення.

Кубик вибухнув просто в обличчя старого. Пурпурові іскри закрутилися аж до стелі. В повітрі коротко пролунав чеський марш дев’ятнадцятого століття.

Наступної миті з півсотні книжок водоспадом посипалися вниз. Натаніель приземлився прямісінько на цю купу.

Він радше відчув, ніж побачив третю стрілу, що знищила прохід у нього за спиною.

В голосі чарівника з’явилася сердита нотка:

— Хлопчику, в нас обмаль часу! Зупинися, будь ласка!

Однак Натаніель уже встиг підхопитись і майнути до наступної полиці. Він не дозволяв собі зупинятись ні на мить, щоб страх не взяв над ним гору. Тепер єдиною його метою було дістатися до дверей у дальшому кінці галереї. Старий казав, що там пентакль...

— Джоне, послухай!

Натаніель упав навзнак у наступний прохід разом з лавиною книжок.

— Я захоплений твоєю рішучістю!

Згори на хлопця впав словник у шкіряних палітурках, і Натаніелеві з очей посипались іскри. Він ледве знявся на ноги.

— Це ж нерозумно — мститися за свого наставника!

Ще один вибух магічної енергії. Ще один стелаж зник.

— Нерозумно й неприродно! Сам я давно вже вбив свого наставника. Я ще зрозумів би тебе, якби твій Андервуд був вартою уваги людиною!

Натаніель жбурнув через плече третій кубик. Кубик упав на вітрину, та не спалахнув: хлопець забув виголосити закляття.

— Він був нікчема, хіба не так, Джоне? Збовдурілий нікчема! А ти готовий віддати за нього життя... Краще відійди вбік!

Натаніель дістався до останнього проходу. Двері були вже близько, залишалося кілька кроків. І вже тут — уперше — хлопчина закляк. У його серці здійнявся гнів, притлумивши страх.

Тихо рипнули черевики. Старий шкандибав галереєю за слідом з розсипаних книжок і зазирав до кожного бічного проходу. Та хлопця не було й духу. Скайлер зайшов в останній прохід, підняв руку..

І роздратовано цокнув язиком. Прохід був порожній.

Натаніель, що мовчки переліз через стелаж до останнього проходу й тепер саме крався за старим чарівником, повною мірою використав ефект несподіванки.

У