Шенна Кахрет - Зраджений коханням, Шенна Кахрет

Я звернула за ріг і майже налетіла на Лестерна. Він з'явився раптово, і я ледь не крикнула від переляку, схопившись за серце. У паніці я видихнула різку лайку і вдарила його по грудях і плечу, проклинаючи за те, що він мене так налякав.

Акоста театрально озирнувся навколо й усміхнувся.

—Заблукала?

—Ти псих, Лестерне! Я мало не померла від страху! - випалила, намагаючись угамувати скажено б'ється серце.

—Вибач, не хотів, - усміхнувся він, підсвічуючи обличчя ліхтариком, немов це була ще одна частина шоу. Цей жарт мене не заспокоїв.

Ми продовжили шлях удвох. Ліхтарик Лестерна ледь пробивав темряву. Кожен скрип мостин, кожен шерех змушував мене здригатися. Лестерн лише двічі вилаявся, але не більше. Стіни коридору немов стискалися навколо, давлячи своєю вагою. Часом я хапала Акосту за руку.

—Де ти був? - запитала я, витираючи піт із чола. —Мене замкнули в якійсь кімнаті з головоломками, а тебе?

—Теж замкнули, але в іншій кімнаті. - Лестерн завмер, згадуючи. —Там була клітка, з якої потрібно було вибратися. Посеред кімнати стояв манекен у порваному одязі з дзеркалом замість обличчя. Дзеркало показувало мої рухи, але трохи запізнювалося, ніби я бачив сам себе за хвилину після того, як щось зробив. Мені потрібно було підібрати код на підставі відображень. Жах, якщо чесно. А потім якось усе стихло, і я зміг вийти.

—Ти не бачив Росса? - запитала я, не відчуваючи зростаючого занепокоєння.

—Ні, не бачив. Напевно, його теж тримають в іншій частині квесту.

Раптово ми почули тихий стогін, що доносився з однієї з кімнат. Серце в мене впало. Лестерн міцніше стиснув ліхтарик.

—Чула? - прошепотів він. Голос злегка тремтів.

Я кивнула. Ми обережно підійшли до дверей і прислухалися. Стогін повторився, цього разу виразніше.

—Може, це просто частина квесту? - припустила я, намагаючись заспокоїти себе.

Лестерн знизав плечима.

—Не знаю, але перевірити варто.

Він повільно повернув ручку дверей і обережно штовхнув їх. Кімната була занурена в непроглядну темряву. Єдиним джерелом світла був невеликий промінь, що пробивався з-під дверей. Ми переглянулися і зробили крок усередину.

Кімната виявилася спальнею. Ліжко було задрапіроване важкими портьєрами. У кутку стояло велике дзеркало, що відображало наші обличчя. Раптом портьєри заворушилися. Ми завмерли.

З-під портьєр показалася чиясь рука. Серце в мене забилося в шаленому ритмі. Я готова була закричати, але Лестерн встиг накрити мені рот долонею.

—Тихо, - прошепотів він.

Рука повільно вилізла з-під портьєр. Це був усього лише манекен. Я полегшено зітхнула.

—Ну й жарти в них, - пробурмотів Лестерн. —Ти як?

—Підійде.

Ми оглянули кімнату, але більше нічого цікавого не знайшли. Вийшовши зі спальні, ми продовжили шлях. Здавалося, що цей лабіринт не має кінця.

—Бачив, ти перевела частину своїх грошей мені на рахунок.

Я промовчала.

—Навіщо?

—Ти багато для мене зробив. Було б чесно відплатити з відсотками.

—Дякую, але я не хочу, щоб ти мені щось віддавала. Не варто надавати цьому такого великого значення. Між друзями так і буває.

—Але я хочу, щоб ти знав, що я ціную все, що ти для мене робиш. У будь-якому разі, це дрібниця.

—Це шалені гроші, Меллісо. Ти сама про це знаєш.

—Закрили тему.

—Я...

Стіни раптом заскрипіли, і кімната навколо почала рухатися. Стіни повільно з'їхалися, розділяючи нас. Лестерн зник, як привид, залишивши мене саму. Знову.

Тепер я опинилася в якомусь вузькому коридорі, освітленому лише рідкісними лампочками. Навколо чулися шерехи, ніби щось або хтось переслідував мене, залишаючись у тіні. Вдалині пролунав тихий стогін, ніби чиясь душа нудилася у вічних муках.

Попереду чекали ще одні двері, але цього разу до них вели кілька сходинок, які виглядали так, наче їм багато десятків років. На стінах виднілися темні плями, що нагадували засохлу кров. Двері скрипнули, відчиняючись, і за ними на мене чекала темрява. Тиша всередині була приголомшливою. Здається, навіть моє дихання здавалося занадто гучним.

Зібравши всю хоробрість, я зробила крок усередину.

Підлога скрипіла під ногами, ніби під нею щось було, щось, що готувалося вирватися назовні. Мені доводилося йти навпомацки, простягаючи руку вперед, щоб не врізатися в стіну. Пальці торкалися холодних, шорстких поверхонь, інколи вологих, наче стіни плакали сльозами душ, що пройшли тут.

На столі я намацала неонову паличку. Запалила. Але її світло безпомічно ковзало стінами, вихоплюючи з темряви уривки старих шпалер, потріскану штукатурку і дивні символи, видряпані на дерев'яних балках. Кімната нагадувала забуту богом комору. Пил лежав товстим шаром на всьому, що потрапляло на очі. У центрі кімнати стояв старий комод, його шухляди були відчинені.

Я обережно підійшла до нього і почала перебирати речі, що лежали всередині. Старі листи, пожовклі фотографії, якісь дрібнички. Серед цього мотлоху я знайшла невеликий ключ. Серце забилося частіше. Можливо, це ключ від наступних дверей?

Темрява в наступній кімнаті була настільки густою, що здавалося, ніби вона огортає й тягне донизу, немов сипучі піски. Неонова паличка згасла за кілька секунд, коли я відчинила двері.

Я стояла на місці, прислухаючись. Ні шереху, ні звуку - повна, зловісна тиша. Навіть мій власний пульс раптом затих, ніби боявся порушити цей мертвий спокій. Я повільно рушила вперед, витягнувши руки, намагаючись намацати хоч щось. Під ногами скрипнули старі дошки.

Тут мої пальці намацали щось холодне і шорстке. Стіна. Долоня ковзала по ній, поки я не відчула вологу пляму - її текстура змусила мене здригнутися. Пальці стали липкими, і я миттєво прибрала руку, розуміючи, що на стіні можуть бути сліди крові або чогось ще гіршого.

Раптово попереду почулися кроки. Я завмерла. Серце забилося так, що здавалося, воно ось-ось вистрибне з грудей. Хтось наближався - і кроки були надто впевнені, надто людські.