Шенна Кахрет - Зраджений коханням, Шенна Кахрет

Росс пошепки розповідав про плани на наступний тиждень. Запнувся, побачивши мій погляд.

—Він дуже втомився після роботи, - промовив хлопець, —Не хочу його будити. Нехай відпочиває. Роя немає з нами, бо я завантажив його роботою Лестерна.

Тепле повітря салону обволікало мене, як кокон. Запримітивши рюкзак під ногами, я запитала пошепки:

—Ти взяв усе, що я просила?

—Так, до того ж я поклав ще кілька батончиків, пляшку води, лейкопластирі, серветки - вологі й сухі, - повербанк і брошуру горор-квесту.

Росс мене приємно здивував. Діставши з рюкзака джинсові шорти, я радісно прошепотіла, одночасно подякувавши йому за інші речі:

—Спасибі, - і поцілувала в щоку.

Поцілунок був легким, але, здавалося, для Росса - багатозначним.

Джинси мені значно натирали, вони були нові й просто незручні. Я стягнула вузькі теплі штани й одягла шорти. Вони були трохи завеликі й сповзали на стегна, але в цей момент мені було все одно. Приємне полегшення обволокло шкіру.

Росс кинув на мене швидкий погляд, його очі блиснули пустотливим вогником. Куточки губ піднялися в ледь помітній і розуміючій усмішці.

—Тобі личить, - усміхнувся Росс, не відриваючи погляду від дороги.

Він простягнув руку. Його великий палець повільно кружляв по моєму коліну, викликаючи приємне поколювання.

—Знаєш, а я сьогодні весь день почувався як у панцирі, - збрехала, притискаючись до його плеча.

Росс кинув на мене короткий погляд.

—Зараз я почуваюся набагато краще, - додала я млосним голосом.

Харісон нахилився і поцілував моє волосся.

—І я теж.

М'яке світло від нічного міста проникало в салон автомобіля, забарвлюючи все в ніжні відтінки фіолетового і рожевого. Легкий аромат одеколону хлопця змішувався із запахом шкіри та нагрітого пластику. Росс подивився на мене. Здавалося, його очі світилися в темряві. Повільно він простягнув руку і провів пальцем по моїй щоці. Я заплющила очі, намагаючись насолодитися цим дотиком, але це був лише дотик. Теплий, приємний, але не більше того. Я відчувала, як його палець ковзає по моїй шкірі, але всередині залишалася порожнеча. Я нічого не відчувала.

Поки машина рухалася нічними вулицями, я дивилася в центральне і бічні дзеркала, бачачи, як Лестерн, який все ще спить на задньому сидінні, мав умиротворений вигляд.

Гарний.

І я відчула, як щось у душі починає теплішати. Час наче розтягнувся, і я губилася в цій суміші відчуттів - любові, прив'язаності й тієї спокійної радості, яку приносив вигляд дорогої людини, та іншого, хто піклується про мене в цей теплий грудневий вечір.

Незабаром машина зупинилася на парковці. Ми покинули теплий салон і поспішили до приміщення. Над вхідними дверима мерехтів напис: «Ласкаво просимо в Пекло».

Тьмяне світло приглушених ламп лилося згори, забарвлюючи стіни вестибюля і підлогу в жовтувато-сірі відтінки, як у старих дешевих готелях. Лобі було просторим, але майже порожнім. Кілька афіш, пошарпаних плакатів і вивісок із назвами квестів ледь оживляли цю сумну картину.

Росс поспішив до стійки реєстрації, щоб уточнити деталі нашого квесту.

Лестерн ще потирав очі після сну, все ніяк не оговтуючись. Він мав такий вигляд, ніби раптово прокинувся в незнайомому місці.

—Як ти? - запитала я, глянувши на хлопця. —Виглядаєш дуже пошарпаним.

Лестерн усміхнувся, але втома не могла сховатися за його посмішкою.

—Так, трохи не висипаюся, - коротко відповів він, явно уникаючи подальших подробиць. —Але заради таких пригод можна й не висипатися.

Його погляд немов щось приховував, але я не стала наполягати. Я подивилася на Росса, потім на стіни і назад на Лестерна, обережно натякаючи:

—Ти майже не розповідав, чим займаєшся.

—Робота - звичайна справа, - ухилився від відповіді, потім потягнувся, ніби намагаючись розігнати сонливість.

—Ти впевнений, що все гаразд? Може, тобі варто відпочити після квесту?

—Усе буде добре, - запевнив Лестерн.

Ми трохи помовчали, слухаючи віддалений діалог між Харісоном і адміністратором. Раптово Лестерн промовив:

—Хотів тебе запитати...

—Усе готово, можемо йти! - оголосив Росс, який несподівано підійшов. —Здається, на нас чекає дуже цікава ніч.

Ми увійшли в невелике приміщення, оформлене в стилі старовинного маєтку. Стіни були обшиті темним деревом, а на підлозі лежав товстий килим. У повітрі витав слабкий запах вогкості та цвілі. Нас зустріла дівчина в похмурому костюмі, яка пояснила правила гри. Виявилося, що ми повинні вибратися з покинутого маєтку, де мешкають злі духи.

—Звучить багатообіцяюче, - пробурмотів Лестерн.

***

Щойно на моїй голові з'явився мішок, усе навколо занурилося в темряву і стало лякаюче безликим. Дихання стало скутим.

Мене тягли, немов ляльку, штовхаючи то вперед, то вбік, поки, нарешті, не запхали в кімнату і не зачинили за мною двері. Глухий звук замка пролунав, як останній удар по нервах. Коли оголосили, що мішок можна зняти, - гра почалася.

Я озирнулася і зрозуміла, що перебуваю у вузькому приміщенні з бетонними стінами і дивним запахом вогкості. Одна тьмяна лампочка блимала над головою, створюючи лише тіні та ілюзії, граючи з моєю уявою.

На стіні висів циферблат без стрілок, а в кутку був старий дерев'яний стіл із парою предметів: іржаві ключі, шматки паперу і стерта фотографія невідомої людини. Загадка була проста, але не настільки, щоб не викликати тривогу: мені потрібно було з'єднати всі елементи, щоб знайти вихід. Щоразу, коли я помилялася, з динаміків лунав гучний звук, схожий на серцебиття. У тиші кімнати цей звук ставав зловісною луною, прискорюючи мій пульс.

Після кількох спроб я розгадала головоломку. Зловісне клацання замка відчинило двері, і я вислизнула в темний коридор. Кроки гулко лунали по похмурих стінах, немов вони самі попереджали мене про небезпеку. Портрети на стінах були лякаюче реальні: спотворені від жаху обличчя, очі, які, здавалося, стежили за мною. Раптові шерехи і ледве чутні стогони змушували кожен м'яз напружитися. Було відчуття, що хтось блукає коридорами поруч, але я не могла зрозуміти - це крики гравців чи просто звукозаписи, створені, щоб зламати тих, хто грає.