Вікторія Сурен - Прокляття рейлі, Вікторія Сурен

— ПВС? — втручається Ру. — Ну-у-у!..

— А якщо одне слово?

Я обертаю голову на голос Люци й ледь не торкаюся його носа своїм. Враз трохи посуваю голову.

— Одне? — хриплю.

Його очі бігають моїми, допоки намагаюся не захлинутися. Думаю, для сили всередині такі перепади емоцій небезпечні. Однак мені добре серед цих двох на підлозі догори ногами.

— Безмежжя?

Слухаю, забувши кліпати.

— Клинок?

Дихай, Дільшат. Поводь себе, як людина!

— Іскра?

Ру раптом штурхає мене з усієї сили своїм ліктем, змусивши кліпнути та прийти до тями. Я хутко киваю:

— Мені подобається «Клинок».

— Придурки, — шепоче Ру, і ми замовкаємо, по черзі зітхаючи. Комусь нудно, іншій спекотно, третьому… не знаю, і годі з мене цього! Треба забиратися геть.

Я повертаю голову на кроки, відлуння чоловічих туфель, яке розхитує повітря.

— Зайн іде, — оголошую, підвівшись на лікті. Люци повторює за мною, а Ру просто крутить головою. — Нам треба прибрати трохи. І помитися. А потім до друкарні.

Ламберсон раптом різко сідає, змусивши мене сіпнутися у бік Люци. Повсюди кипить магія та почуття! Я збожеволію! Чого він рипається?

З темряви коридору до нас виходить Зайн з відрами та швабрами, але рейлі раптом завмирає, шокований чимось невідомим.

— Бляха… — вихоплюється з нього.

Я обертаю голову до Люци, але той лише здивовано тисне плечима, навіть не глянувши на мене. А от Ру хутко зводиться на міцні ноги, вказавши на Зайна пальцем.

— Ти… ти!..

Зайн ставить відра з водою додолу, але швабру тримає міцно. Він вдвічі менший від Ру, тому мені раптом стає моторошно за малого з хрестиком сережкою у вусі та розгубленими рухами. Мої м’язи стискаються, погляд метається від одного до іншого.

Ру опускає палець на чоловіче взуття:

— Це ти вчора вкрав мої туфлі та одяг з душової кабінки… Це мої туфлі. А труси мої також, бляха, на тобі!?

Люци раптом пирскає гучним сміхом, з нього виривається глибоке хихикання, тому вогневик затуляє рота долонею, а я не знаю чим шокована більше: цим низьким сміхом, який розкочується академією, чи тим, що Зайн вказує на Ру кінцем швабри, промовляючи:

— Сам винен, придурок недалекий.

А тоді зривається з місця так швидко, що в мене навіть звідсіля паморочиться в голові.

— Я тебе придушу, малий собако!!! — гарчить Ру, рвонувши слідом. Моя щелепа відвисає, бо хоч Зайн і швидший, але в Ру крок набагато більший. Мені не доводилося від нього бігати, тому, певно, ще жива. Бідолашного рейлі рано чи пізно затиснуть у якомусь коридорі, тому я ззираюся з Люци, в очах якого скачуть смішинки, і ми разом усміхаємося.

Однак, почувши відлуння чоловічого крику, вскакуємо з підлоги. Я скидаю із себе підбори, а тоді драпаю слідом за вогневиками. Люциліан мчить за мною, допоки не можу перестати реготати. Пальто розлітається в різні боки, повітря заводить долоні мені у волосся.

Над нами пролітають аркові стелі, картини з масивних золотих рамках та триярусні люстри, а в один момент з коридору вилітає Ру, ледве не збивши нас з ніг. Він прокручується довкола себе, поки я намагаюся зорієнтуватися, вивчаючи обидвох хлопців. Люци ледве встигає загальмувати, розкинувши руки в сторони, а я вже готова хапати його за що тільки можна, розреготавшись.

Очі Ру палають.

— Приду-у-уро-о-ок! — дражниться Зайн. Ми втрьох опускаємо голову донизу: на сходи, довжелезні сходинки, який тут близько сотні. Вони ведуть в невідомість першого поверху, де розміщується історичний фонтан, і я шокована тим, як тільки Зайн встиг оминути таку відстань та сховався в темряві.

Там, знизу понуро, але Ру не вагається: застрибує на огорожу, всідається, а за мить з’їжджає блискучим каменем. Замість того, щоб лишитися з Люци наодинці, я біжу босоніж слідом, а вогневик, тихо вилаявшись, за мною.

Здається, це продовжується вічність, поки Зайну не набридає бігати, і він просто зникає. Ру йде до себе, проклявши нас, а ми з Люци повертаємося до кабінету, де віднині збиратимуть студентську раду рейлі.

«Клинок».

А звучить!