Костянтин Шелест - Максим Темний. Набуття , Костянтин Шелест

– Ну, розповідай, добра людина... – передражнюючи, звернувся до Першого Максим. – Хоча, нічого ти вже не скажеш... Сподіваюся, це вже назавжди. – Він хотів було забрати в того пістолет, який, напевно, був десь там під піджаком, не даремно ж цей піжон туди ліз рученятами, але передумав – поліція копатиме, і якщо ствол стоїть на обліку, то будуть його шукати. Ну, а якщо не стоїть – так йому самому тягати зброю, на якій, можливо, чиїсь життя висять, абсолютно ні до чого. Акуратно, двома пальцями за куточок, витягнув із чужої кишені гаманець. Вгадав – справді, цей франт був головним серед цих носорогів. У гаманці лежали документи на машину, пачка доларів, його, Макса, невиразне фото. Його було зафіксовано, коли він входив у під’їзд свого будинку буквально вчора. "Видно, ці фрукти отримали вказівки ще перед середою... і почали прояснювати ситуацію. Тільки щось пізно вони. Ну, а мені це на руку – ніхто з моїх нещодавніх гостей у їхнє поле зору не потрапив. Ще в кишені в бандита теліпалося щось пласке, найімовірніше, телефон. Його Макс теж торкатися не став – вирахувати по трубі, де вона зараз перебуває, нічого не варто. Про документи і машину подумаємо пізніше – Макс загорнув пластик техпаспорту разом із ключами в целофановий пакет і сховав під корінням дерева тут же, у нещасливому садку. Фото і гроші залишив собі – знадобляться. Щоб розмазати відбитки пальців, затер той куточок гаманця, за який брався, і кинув його на землю, поруч із тілом лисого. В амбалів і лисого були зовсім скромні пачечки доларів і телефони. Гроші Макс забрав собі, а телефони таки повитягував та розкидав по місцевості – коли їх усіх знайдуть, буде великий шанс, що подумають, начебто тіла обнесли бомжі або ще хто.

– Скільки людей ви загубили, душогуби? – спокійно запитав у бандита, який, як і раніше, стояв на колінах... Йому було зовсім погано, однією рукою він тримався за серце, обличчя було сірим... Франтом він уже не здавався. Навіть у темряві Максим бачив, як швидко погіршується його стан. “Замикання” сталося, але що там воно спалило в цьому тілі можна було тільки здогадуватися.

– Шеф наказував... ми самі нічого не робимо... – сипів той.

– Брешеш, – вирішив Макс... «Усі його емоції – суцільна брехня. Навіть зараз, коли ледь дихає. Ось що гроші роблять із людьми. Саме гроші, бо на ідейного він жодного разу не схожий. Ну і фіг із ним.»

– Шеф – це депутат цей чи хто? Беня?

Колишній франт ледь помітно кивнув.

– Швидку... – прошепотів він, – виклич швидку...

– Ага... ти почекай, тільки не йди... хтось викличе. Напевно. – Максим випростався, розвернувся і зібрався йти від цього місця. Треба йти подалі й іншим шляхом, обережно повертатися до під’їзду, а то ще хтось помітить, що він йде з цієї сторони. Перший, нарешті, впав і більше вже не ворушився. Акуратно обійшовши тіла, щоб не залишати додаткових слідів, прокрався до під’їзду в обхід будинку і вибіг на свій поверх. Кудлатий уже був тут.

– Лопай, друже, лопай... – сидячи на підлозі, Макс м’яко й не поспішаючи, погладжував собачу голову, доки той їв... – нехорошу я сьогодні зробив справу... нехорошу, але правильну. Хороші герої завжди добрі, всіх прощають, усім дають можливість виправиться, швидку викликають. І швидко гинуть. А я не хороший і не герой. Я хочу жити. І не чекати, коли до мене хтось ще приїде... або вб’є когось, хто мені дорогий... От ти б як вчинив?

Пес на кілька секунд відірвався від миски, облизнувся рожевим язиком, знімаючи з чорного носа налиплу кашу, подивився на Макса і зітхнув, відводячи погляд убік, ніби як задумавшись. Потім знову глянув скоса на хлопця і почав доїдати свою кашу, старанно облизуючи миску і пихаючи її носом по полу..

– От і зрозумій тебе... чи то кашу ти оцінив... чи то мене підтримав... Але, в будь-якому разі – ти не проти. “Треба буде викинути кросівки, – подумав , – шкода, але треба. Завезу на роботу і там викину”.

Сьогодні йому не снилося нічого. Голова відпочивала. Або він так думав…