Костянтин Шелест - Максим Темний. Набуття , Костянтин Шелест

– А ти що, зібрався поїхати? – Марія злякано дивилася на нього, поруч з’явилося таке ж стурбоване обличчя Наді. Емоції, що долинали від них, виказували переляк, страх втрати і смуток…

– Не знаю ще дівчата... не знаю... але дуже ймовірно. Але це ж нічого не означає. Я думаю – ми будемо бачитися... якщо ви захочете.

– А чому ми повинні не захотіти?

– Але у вас же має бути й особисте життя... з’явиться кохання і все це забудеться... – Макс спеціально заводив їх, бажаючи подивитися, де межа їхніх бажань…

– Не забудеться, – запально майже викрикнула Марійка... – вона важче, ніж Надя, звикала до Макса і тепер не бажала змиритися з тим, що щось у її житті може зміниться.

– Це не обов’язково – не захочете, значить не забудете. А хороші люди ніколи не пропадають, навіть якщо вони не поруч. Життя покаже, ви не переживайте.

Підзаряджатися він не пішов. Приємна втома після тренування йому подобалася. Підзарядка – це добре, але краще, коли можна, нехай усе йде природнішим шляхом. Он, акумулятори теж краще заряджати не поспішаючи і невеликим струмом... Так і ємність зберігається, і ресурс довший... Хоча... може, це просто він перебрав, може, просто треба не так багато в себе пхати?

Заходячи у двір, Макс помітив незнайому машину. Чорний гелендваген причаївся в кутку за виноградом на стику будинків. Ну, хіба мало... стоїть і стоїть. Але, підійшовши до під’їзду, зрозумів, що “це «жжж»... не спроста”. Два здоровезних амбали виринули йому назустріч, міцно вхопили за руки і, завернувши їх йому за спину, так у напівзігнутому положенні швидко повели за будинок. З машини вийшли ще двоє, калібром меншим за перших і попрямували слідом. За будинком, відійшовши від будівлі подалі в глибину імпровізованого садка, Максима розвернули обличчям до другої парочки, один з амбалів, схопивши за волосся, брутально задер йому голову вгору.

– Ну що, добрий чоловіче... розкажи мені, хто ти такий, як звати-величати... – той, хто говорив, з вигляду був справжнім франтом – випрасуваний темний костюм, рукавички, білий шарф... запонки в манжетах і тростина, пафосна розмова під старовину... Не вистачало тарганячих вусиків і циліндра.

– А в чому власне справа? – говорити в такому положенні було важко, але Макс хотів прояснити ситуацію. У принципі, він був готовий до такого повороту подій, але як кожен, хто не стикається з нападами на себе часто, початок дії проґавив. За відчуттями від рук тих, хто його тримав, визначився, що його сил цілком вистачить, щоб вирватися або розкидати хлопців, які його тримали, але вирішив поки потерпіти. Не зовсім зрозуміло було хто це такі. Начебто і грабувати в такий спосіб ніхто не буде, але і для Беніних підручних усе ж якось занадто...

– Ти, шваль, не коси, – у справу вступила другий індивід, лисий тип бикуватого вигляду. – Усе ти зрозумів уже. Ти вдарив хорошу людину. Тепер доведеться відповісти.

“Таки депутатська гвардія. Більше я нікого не бив. Хоча... є ж іще цей, Риткин трахаль... турецько-підданий. Це хто ж за нього міг так вписатися? А.В. казав, що це емісар з-за бугра. Мають бути і якісь помічники, але навряд чи такого профілю. Інакше навіщо б він заяву в поліцію писав? А якщо це таки Бенінині помічники, тоді теж дивно – вдарив то я не одного, а двох. Та й удари хоч і болючі, але так собі. Порівняно з наслідками, які мали настати. Тут так – або наслідки ще не настали, або ці лоби про них ще не знають”.

– А що ж вона сама не прийшла, ця хороша людина? – Макс продовжував намагатися з’ясувати від кого ж таки цей привіт.

– Прийде... прийде... коли сам захоче тоді й прийде…

– Я так розумію, щось з’ясовувати ви не збираєтеся? Правда вам не потрібна.

– Яка ще правда? Хто ти такий, щоб щось з’ясовувати... Правда завжди в того, хто може її захистити. Ось ти не можеш. То навіщо рипався? – франт говорив абсолютно спокійно, поправляючи рукавички на руках. – Гаразд, – він закинув шарф через плече... – вантажте його, клієнта впізнано, говорити більше нема про що.

– А квартира? – лисий смикнув першого за рукав. – З нього за збитки треба взяти, знаєш скільки тут фазенда коштує?

– Не кіпішуй... Нотаріус усе зробить. Підпис із його документів візьмемо. І все. Хто ж тут цього нотаріуса перевіряти буде? Якщо він сам... – франт зупинився, не договоривши. – Не сци, нам цього на відкуп дали? Дали. От і візьмемо, що зможемо... Повністю, – він багатообіцяюче подивився на зігнутого Максима.

Тепер усе достатньо прояснилося. Усе-таки це депутатська гвардія. З’ясовували, чи той це клієнт. Раз говорити їм більше нема про що, то, значить, усе вже вирішено. Ну що ж... справа така. Макс озирнувся на бугаїв. Морди зосереджені. Смикнув трохи руками, вдаючи, що намагається звільнитися. Очікувано захват чужих рук тільки посилився. Це й було потрібно – максимально щільний контакт. Червоний зблиск виплеску його сили було видно лише йому одному, а обидва амбали, які до цього міцно тримали його за руки, обм’якли, падаючи в траву. Правий ще зміг зробити два кроки, а лівий упав одразу. Перший і Лисий, які йшли попереду, ще нічого не зрозуміли, але вже почали повертатися, Макс рвонувся вперед і коротким стусаном, так само зі зблиском, зронив Лисого. Перший тільки-но почав лізти під піджак, отримав свій стусан під ніс, завмер, упав на коліна та так і залишився стояти, ледве дихаючи і тримаючись рукою за серце. Як зрозумів Максим зі своїх дослідів, для енергетичного “пробою”, яким власне і був червоний зблиск, достатньо було тісного, якісного дотику до чужого тіла. Відбувалося щось таке, типу як в електриці коротке замикання. Є його енергосистема, є чужа. Під час дотику виникає замикання й енергія від Максима йде в чужу систему, своєю міццю руйнуючи ті “дроти”, якими пройшла, чи якось там іще... Якось так він собі це уявляв... Усе одно, як два дроти з розетки ткнути кудись у середину нутрощів компа. Добряче бахне і кирдик залізяці... Тут же все повинно бути складніше і бахкає воно десь там усередині, непомітно для оточуючих.