Альма Лібрем - Снігуронька на замовлення, Альма Лібрем

Данило одумався першим.

- Ольго, - нагадав він мені своїм офіційним, діловим і все ще здатним спонукати мене до сміху тоном, - мені здається, нам пора збиратись.

- Ага, - підтвердила я, піднімаючись на носочки і швидко, грайливо поцілувала його в губи. – Зараз!

Відповісти на поцілунок котовський не встиг. Я все-таки вивернулась з його рук і поспішила сховатись в кімнаті – повинна ж нарешті виконати наказ керівництва зібрати і все-таки зібрати речі!

В коридорі хвилину чи дві панувала тиша, потім зазвучали кроки – Котовський, очевидно, згадав, що і йому є що зібрати, і впевнено рушив до кімнати.

Я ж відчинила шафу, застигла, здивована. Всі ці речі, куплені Данилом… Більшість я навіть не одягла. Думала, ось це на Різдво, а це якщо доведеться вибратись, все це не дарма, не просто так куплено мені в подарунок, це для справи…

Особливо ось той пеньюар. Я навіть в страшному сні уявити собі не можу, щоб я таке на себе натягнула. В такому ж показатись можна лише чоловікові…

А чоловіка в мене нема.

І нареченого нема.

Але останнє – не точно.

- Чотирнадцять днів ще ж не пройшло? – невпевнено протягнула я, прекрасно знаючи, що Котовський стоїть в дверному отворі і дивиться на мене своїм котячим, нахабним поглядом. – Так може, ми повернемо все це? Ну… Хоча б частину? Ну, те, що ні разу не було надягнуто?

- Нащо? – здивувався Данило. – В тебе настільки переповнені від одягу шафи, що не знайдеш, куди це прилаштувати?

- Та знайду, звичайно! – почервоніла я. – Просто все таке дороге… А я все ще твоя боржниця. І це не особливо приємні відчуття.

- Забудь. Моя наречена може дозволити собі все, що завгодно.

Але я не його наречена.

Здається.

Тим не менш, я так і не стала нічого говорити з цього приводу. Чомусь в мене виникло стійке відчуття, що Котовський і слухати мене не буде, просто зробить так, як йому треба, та й тільки. Звичайно, з чого б я так думала? Чи не того, що мене привезли сюди обманом, не поцікавившись, між іншим, моєю думкою?

- Дякую, - тим не менш, терпляче промовила я, розуміючи, що це була дурниця – ображати  людину, що бажала зробити мені приємно, своїм впертим бажанням все повернути. – Пробач, через мене тобі довелось брехати. Навіть не відсвяткуєш з батьками Різдво.

- Я вже дорослий хлопчик, скоро тридцять, - закотив очі Котовський. – Так що нічого страшного не станеться, якщо я відсвяткую Різдво не з батьками та сестрою. Навіть колядувати не піду.

Я захихотіла, уявляючи Данила на вертепі.

- А що, ти колись ходив?

- Мама каже, так, коли був маленьким. З Даною разом, - тон Котовського раптом став дуже холодним, коли мова зайшла про Богдана. – Але я не думаю, що це та тема, яку треба обговорювати.

- Пробач, - ще раз вибачилась я, здається, викликавши в Котовського лише сміх. – Я не буду про це більше говорити. Завжди забуваю, що це може бути неприємним.

- Дурниці. До того ж, тобі нема за що вибачатись. Я зриваюсь не через тебе, а через те, що моя сестра – не надто мудра та розумна людина, та ще й подружку собі вирала таку ж. Так що не думай себе звинувачувати в тому, що ти стала її жертвою.

Я посміхнулась. Все ж, напевне, мене легко прочитати, якщо Котовський так просто, зльоту озвучує більшість думок, які вже встигли прийти мені в голову за останні кілька хвилин.

Що ж, не дарма говорили, що найкраще всілякі дурниці з голови вибиває саме робота: збираючи речі і складаючи їх у ті ж самі магазинні пакети, я якимось чудом на півгодини забула і про Вітасю, і про Богдану, і про все н світі. Згадала лише тоді, коли ми з Данилом вийшли з кімнати і навіть пересікли коридор, пройшли сходи – і зіштовхнулись з Анею та Яною, однаково засмученими і дивились на Данила так, наче він щойно їх зрадив.

- А чому ти їдеш, дядьку Данило? – похмуро поцікавилась Яночка.

В виконанні дитини це виглядало дуже смішно, сумно та зворушливо. Я подумала, що колись Яна, можливо, успадкує набагато більше рис матері, ніж той впевнений тон, що не знає заперечень, але поки що дівчинка виглядала дуже мило.

- І Різдво? – подала голос Аня, куди більш тиха та спокійна.

Я знов здивувалась, як вони, будучи такими схожими, наче дві краплі води, все одно такі різні. Їх же однаково виховували, скоріше за все, приділяли однакову кількість уваги, якщо Яночка, звісно, і там не взяла верх над сестрою.

Осьтільки як людей не виховуй, природні схильності залишаються.

По тім же Богдані і Данилові ніколи не скажеш, що вони рідні брат та сестра, виховувались разом, в одній люблячій родині.

Тим не менш, зараз і Аня, і Яна однаково ображено дивились на Данила, на пакети в його руках, на мене, напевне, злу відьму в їх очах, що краде дядька з дому.

- Розумієте, - Котовський присів на сходи, - дівчата, в житті не завжди все гладко. І тому не завжди можна здійснити все заплановане. Ми… - він повернувся до мене.

- Ми з вашим дядьком, - рішуче промовила я, - просто не хочемо потрапити під прокляття однієї королеви, що проклинає закохані пари. Не хочемо сваритись. Тому треба їхати.