Лі Бардуго - Король шрамів, Лі Бардуго

Ніна розправила спідницю над носаками черевиків.

— Я не впевнена, що така атмосфера корисна для дівчини на кшталт Ханни. Дуже прикро. — І повернувшись, щоб піти, додала наостанок: — Але я молитимуся за вас.

Берегиня позаду неї розчервонілася від люті й бризкала слиною.

Ніна раділа не лише нагоді зацькувати Берегиню, але й підозріливості жінки. «Як найлегше вкрасти гаманець? — пояснював їм колись Каз Бреккер. — Сказати недотепі, що ти збираєшся вкрасти його годинник». Якщо ця лайлива старушенція думатиме, що Нінина мета — стати багатієвою коханкою, то не доведеться відвертати її увагу від справжнього задуму.

Цього разу вона буде обачнішою. Якщо знову доведеться мати справу з Брумом, вона більше не збирається дарувати йому перемогу.

Утім, Ніна не була готова до бурі, що чекала на неї в класній кімнаті.

— Що це було? — ремствувала Ханна. Корі кудись поділася, і дівчина знервовано бігала туди-сюди, аж сарафан за нею розвівався. — Затремтіла, як листочок на вітру. Зарюмсала, наче якесь перелякане дитинча. Ти сама на себе не була схожа.

Ніна відчула, як її накриває несподіваною хвилею гніву. Побачене у фортеці, нова зустріч із Брумом, злочини Берегині — це вже було занадто.

— Ти мене заледве знаєш, — гиркнула вона.

— Я знаю, що ти достатньо смілива, щоб наважитися допомогти сестрі, й достатньо навіжена, щоб увірватися для цього до військового оплоту. Я знаю, що ти достатньо кмітлива, щоб надурити цілу юрбу п’яних мисливців, і достатньо великодушна, щоб допомогти позбавленому надії другові. Чи все це теж було виставою?

Ніна стиснула кулаки.

— Я намагаюся зробити все, щоб вижити, щоб ми обидві вижили. А твій батько… я знаю, яка в нього репутація. Він безжальний чоловік.

— Він змушений бути таким.

Зенік захотілося заверещати. Як запальна, жвава Ханна могла виявитися Брумовою донькою? І чому вона не бачить, хто він такий?

— А що б він зробив, якби дізнався, що ти гришниця?

Ханна відвернулася до вікна.

— Не знаю.

— А якби дізнався, що я намагалася допомогти тобі?

Ханна стенула плечима.

— Не знаю, — повторила вона.

«Знаєш, — подумала Ніна. — Ти знаєш, що зробив би цей фанатичний виродок, але боїшся в цьому зізнатися».

Їй хотілося схопити Ханну за плечі й потрясти. Хотілося затягнути дівчину на коня й скакати з нею верхи, аж доки вони не опиняться на узбережжі. Але вона не могла дозволити собі таких думок, якщо вони збиралися звільнити дівчат із фортеці. Адавесі. Ми битимемося. Ніна чудово знала, що битися означає скористатися всіма доступними засобами, тут згодиться навіть Ханнине відчуття провини.

— Ти повинна приховувати свою силу через батька. — Дівчині аж млосно стало від цих слів, адже вона знала, яке враження вони справлять. Ханна нічого не винна була Брумові, та Ніна змусила себе казати далі: — Дізнавшись, що ти гришниця, він опиниться в безвихідному становищі. Його репутація й кар’єра будуть під страшною загрозою.

Ханна гупнулася за парту й схилила голову на руки.

— Гадаєш, я цього не розумію?

Ніна опустилася поряд із нею навпочіпки.

— Ханно, подивися на мене. — Вона зачекала, і дівчина нарешті підвела погляд. Її сяйні очі були сухі, але в погляді читалася мука, і Зенік розуміла, що Ханна страждає не через себе, а через ганьбу, на яку прирікає власного батька. — Ця держава… ця держава жахливо поводиться зі своїми жінками й чоловіками. Твій батько мислить так тому, що його так виховали. Але я не можу йому допомогти. Я не можу його виправити. Я можу допомогти моїй сестрі. Можу допомогти тобі. І зроблю все, що доведеться, щоб утілити задумане в життя. Якщо для цього доведеться кліпати віями твоєму батькові й переконувати його, наче я взірець фієрданського жіноцтва, то я так і робитиму.

— Це огидно. Ти дивилася на мого батька, наче на живе втілення Джела.

— Я дивилася на твого батька так, як йому цього хотілося… як на героя.

Ханна провела вкритим мозолями великим пальцем уздовж старої дерев’яної парти.

— Зі мною ти теж так робиш?

— Ні, — запевнила Ніна, і принаймні це було правдою. Вона вже безліч разів брехала Ханні, але ніколи не лестила, ніколи не маніпулювала нею в такий спосіб. — Коли я казала, що ти талановита, це було щиро. Коли я казала, що ти розкішна, це теж було щиро. — Послушниця перехопила її погляд, і на мить Зенік здалося, наче вони не застрягли в цьому кабінеті й у цій країні. Вони були в якомусь кращому місці. Вони були на волі. — Наше найперше завдання завжди залишається єдиним — виживати, — промовила вона. — І я не збираюся перепрошувати за це.

Ханнині губи злегка скривилися.

— Ти завжди була такою самовпевненою?

Ніна стенула плечима.

— Так.

— І твій чоловік не нарікав?

— Нарікав, — відповіла Ніна й вимушена була відвести погляд, тому що на думку їй спав не якийсь вигаданий крамар, а Матаяс із його суворою порядністю, осудливим поглядом і великодушним люблячим серцем. — Він весь час нарікав.

— Запальний був? — поцікавилася Ханна.

Ніна похитала головою й затулила очі долонями, не в змозі стримати сліз, що мимохіть виступили на очах. Святі, як вона стомилася!

— Ні. Ми не завжди були згодні. — Вона всміхнулася, відчувши сіль на губах. — Щиро кажучи, ми майже ніколи не були згодні одне з одним. Але він кохав мене. А я кохала його.

Ханна потягнулася через стіл і торкнулася Ніниної руки.

— Я не мала права розпитувати.

— Усе гаразд, — озвалася Ніна. — Біль завжди заскочує мене зненацька. Маленька підступна тварючка.

Ханна відкинулася на стільці, уважно розглядаючи її.

— Я ніколи не зустрічала нікого схожого на тебе.

Ніна знала, що їй слід похилити голову, сказати щось про стримування власного нахабства, удати, наче їй не начхати на фієрданські умовності. Натомість вона шморгнула носом і відповіла:

— Авжеж, не зустрічала. Я приголомшлива.

Ханна розреготалася.

— Я б великий палець дала на відсіч, щоб мати хоч дрібку твоєї самовпевненості.

Зенік витерла сльози й стиснула Ханнину руку, відчуваючи тепло її долоні, мозолі на пальцях. Це була Ханна, котра вміла шити. Стріляти з лука. Заспокоювати хвору дитину. Приємно було всотати цю хвилинку спокою, навіть якщо вона здавалася краденою.

— Я рада, що познайомилася з тобою, Ханно — сказала Ніна.

— Ти щиро це кажеш?

Дівчина кивнула, сама здивувавшись тому, наскільки щирими були її слова. Можливо, Ханна не кидалася гучними й нерозважливими словами, схиляла голову перед батьком і Берегинею, але вона не дозволила Фієрді зламати себе. Попри всі реверанси й розмови про родинну честь, вона залишалася нескореною.

Послушниця зітхнула.

— Добре. Тому що мій батько хоче, щоб ти приєдналася