Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний

в неї в очах якась iскорка - сльоза не сльоза, радiсть не радiсть засвiтила в них - i пригортає вона дитину до свого лона й обдає його по­цiлунками.

Христя дивиться та й зiтхне важко. Вона бачить i чує, чого Галi треба, та чого бог не дає їй...

- Що, як у вас будуть дiти, - стороною заходить Хри­стя: - як уже ви їх глядiтимете? Адже ось - чуже, та як ви втi­шаєтесь!.:

- Як у мене буде дитина, Христе, то я, здається, з'їм або задавлю її, цiлуючи та милуючи... Я не дам на його пили­ночцi впасти, кому-небудь подивитися... Могла б я його - в своїм серцi носила. Ви тiльки гляньте: отаке манюсiньке-малюсiньке, без речi, без мови, тiльки оченя­тами свiтить... Ти до його обзиваєшся, а воно ними поводить, мукає, руче­нята випручає, мов тебе пригорну­ти хоче... А ти знаєш: це твоє тiло, твоє народження... "Ри­бонько!.. серденько!.." - обе­рталася вона до хрещеника, окриваючи всього його га­рячими поцiлунками.

То були бурхливi хвилi ще дiвоцьких любощiв, у ко­трих уже виразно визначалося чуття матерi. То материне серце озивалося в гарячих дiвоцьких пошибах кохання. Так думає й почуває кожна молода молодиця, поки ще не знає нi болiв тяжких, нi мук материних, нi непокiиних нi­чок, якi приходиться перебувати, доглядаючи малих дi­ток. Тяжкий бiк материнського життя ще невiдомий, а матери­нське чуство заклюнулось у серцi кожної жiнки ще в сповиточку, - ще тодi, коли вона малою, невеличкою носи­лася з лялькою, наче з справжньою дитиною, - як ще дi­вчинкою голубила, кошенятко, як дитинчатко, як молод­ою дiвкою пригортала свого милого, сама не почу­ваючи, як пестила надiю у своїм серцi на щастя матерi...

Минає зима. Ясне сонечко любо свiтить та грiє; снiги тають; бiжать з гiр долинами прудкi протiчки срiгової води; раннi чумаки коло возiв лаштуються; а там i хлi­бороби заворушилися... Настає весна. Все оживає, радiє. Ось i великоднi святки прийшли i пройшли; зазеленiли поля; зацвiли садки; защебетали соловейки... Пiсля довгог­о зимового сну все прокидається, : продирає заспанi очi i, озирнувшись кругом, любує на землю, що, як та. пи­санка, красується пiд золотим промiнням ясного сонця; а сонце, глядя на неї, усмiхається...

Тiльки дiждав Чiпка тепла, зараз накупив дерева, найняв майстрiв i заложив над самим шляхом не хату, а цi­лий невеличкий будинок. Поки люди налагодились з жни­вами, то на його дворi, замiсть похилої хатини, стояв веселий будинок i гордо позирав на вулицю великими вiк­нами з зеленими вiконницями. Давня Чiпчина гадка спра­вдилась. Тепер уже не одна тiсна хата iз сiньми, а цi­лих три: одна - для матерi, друга - для себе, а через сiни - свiтлиця - про гостей. Недалеко од будинку складали рублену комору. Трохи далi, як поставили комору, заходи­лись коло сарая з конюшнею; а там - i загороду заплели нову, кругом дворище обгородили новою лозовою лiсою з острiшком... Старi ворота поламав Чiпка, а приробив доща­нi, панськi, розтворчатi, а над ворiтьми, якраз посерединi, на кружалi вирiзана була чоловiча пика: рот - як у сома, очi круглi - як у сови, нiс - як у кота, а волосся, з продiлем посерединi - як у жiнки... З усього села збiгалися дiти диви­тись на те пречудо i великим дивом дивувалися...

В одно лiто непевне колись дворище, вiдоме кожному за пустош, зовсiм перемiнилося. Страшне й прокляте, стало тепер воно навдивовижу всiм людям, лоскотало їх заздрi очi, а ще заздрiшi думки...

Як гляне iнодi Мотря на свiй плець, то й сама дивує­ться. Колись пустка-хата - тепер будинок; пустиня-город - грядка квiток; гноїще-двiр - тепер зелений та чистий, кру­гом облямований коморами, загородою, сараєм, хлi­вцями... Аж заплаче Мотря з радощiв.

- Колись як жилось... А тепер?.. Слава тобi, господи!

Чiпка перестав хлiба робити, став по ярмарках їзди­ти, полотна скуповувати та перепродувати. Од його й пi­шли в Пiсках полотенщики. До його нiхто й не думав про це: вiн перший почин зробив.

XXVII

НОВИЙ ВIК

Час не стояв. Промайнула воля, поламала ланцюги вi­ковiчнi, на котрих ще за дiдiв-прадiдiв прикували до панiв колись вiльнi хутори, села; опростались людськi руки; несмiливо, наче чого боялися, приймались за землю, котра колись була "богова та людська", потiм стала "панська", а тепер, хоч силомiць надiлена, знову стала "людська...". Задурманений неволею люд почав продирати очi... i нiчогi­сiнько кругом себе не бачив, окрiм - панiв та мужикiв!.. Усе, що не ходило в сiрiй свитi, - щиталось панами. Усе, що при­росло до землi, копалось у нiй, обливало її своїм потом, - усе те звалося "наш брат Савка...". Неволя порiзнила дiтей одних батькiв, одних матерiв; вирила мiж ними глибокий яр, котрого нi пере­йти, нi переїхати, хiба засипати... Та хiба можна засипати у рiк, у десять, у двадцять рокiв яругу, ко­трий копався не десятки, а цiлi сотнi лiт?.. По один бiк яру стояли пото­мки старшини козацької; стояли приблуди, котрих приманила своїми розкошами задурена Україна - були мiж ними ляхи й недоляшки, були москалi й мо­ско­вськi недоломки, були й осиротiлi дiти Юди, котрi замiсть сво­го зруйнованого царства на чужiй землi завели нове царство; тут можна було зустрiти нетрохи полу­панкiв, котрi з дiгтярiв, чумакiв, крамарiв, прикажчикiв повиводили своїх дiтей у "люди", поначiпляли на плечi з мiдними гудзями мундири, а на голови понадiвали картузи з зiрочками... Усе то була ватага, вигодувана чу­жою працею, обу­та й зодягнена чужими руками... Тепер вона стояла i, як голо­д­ний вовк, клацала зубами, по­глядаючи зо зла на другий бiк яру, де потомки козачi копалися в сирiй землi, понiвеченi, зубоженi, темнi - якiсь калiки, а не люди, без пам'ятi про славну бувальщи­ну дiдiв своїх, котрi добували кров'ю "славу та волю", без пам'ятi про самих себе, з страшною злiстю в гарячiм серцi, з палкими на устах прокльонами, котрi вони поси­лали на той бiк... Здається, якби не глибокий яр, одна б ватага кинулась на другу - i полилася б рiчка чорної кровi, потопила б правого й винуватого... Засланi полу­дою очi пiд ту страшну рiзанину не розглядiли б, де свiй, де чужий - кров би лилася, трупи б тлiли та ситили й без того ситу землю... Оже, дяка боговi, цього не сталося... Зате скiльки вона задало страху тим, котрих колись тре­петало все, що їм під­верталося на очi!

Самому царковi Гетьманському, Василевi Семенови­чу, обiйшлось усе це недаром. Останнього сiчовика, як ко­­сою, скосила думка про неволю: Василевi Семеновичу Поль­сь­кому "божевiльна воля", правiжка грошей пiща­нами не