Іван Іванович Білик - Золотий Ра, Іван Іванович Білик

ніколи не вважав себе надто великим сміливцем, але й надмірним переполохом зроду не був, а сьогодні діялося щось невірогідне. Сьогодні жах заполонив усе його єство.

«Якщо вони вирішили забрати в мене душу, — думав він про богів, — то чому не зроблять цього відразу, навіщо пробуджують у серці смертного найниціше почуття — страх?» Певно, богам здавалось мало душі смертної людини, боги хотіли навтішатися людською мукою й людським приниженням.

Царевич намагавсь уявити, як він помре. Просто накотиться ще одна хижа хвиля, розтрощить ладдю й потягне на дно моря. Разом з іншими буде й він. Якийсь час тіло його борсатиметься, руки й ноги хапатимуться за синю воду, тобто за ніщо, рот судомно зіпатиме, поки наковтається води. А потім душа вилетить з рота й тілові стане байдуже до всіх на світі страхів та болів. Отакий простий буде край.

Царевичеві раптом стало байдуже, як отому тілові, що його покидає душа. Царевич уже був на все згоден. Йому здавались незрозумілими намагання кільканадцятьох смертних попід бортами судна боротися з лихою стихією. Всі їхні зусилля і їхня сліпа віра в порятунок були марні. Двом веслярам біля правого борту хвиля вже забила памороки, вони вже потонули, хоча так само сиділи на лавах, прикуті ланцюгами. Царевич незворушно дивився й на власника ладді, який так знесилів, що ледве тримав стерно й намагався спрямовувати ніс неслухняної ладді проти хвилі. Всупріч розсердженій божій силі, всі людські старання рано чи пізно сходять на пси.

«І чого людина боїться смерті?» — аж зачудувався царевич.

Потім він глянув на хлопчика, русявий чубець якого геть змокрів і злипся від солоної морської води. Ввесь дотеперішній спокій царевича мовби змило водою.

Серце його знову заполонив липучий жах.

«Це я злякався не за себе! — з подивом заперечив комусь царевич. — Я просто злякався за цього хлопчика, який не для того вирвався з рабства, щоб знайти смерть серед отих-о хвиль...»

Царевич обернувся назад у ту саму мить, коли хвиля шерхким язиком злизала хазяїна разом із навпіл переламаним стерном. Ладдя втратила керування, й наступна поперечна хвиля розвернула її бортом до вітру, дві нові хвилі підняли спочатку на свої гребені, а потім наче водночас труснули нею й переламали їй хребет. Невільники, які ще лишалися живими, з жахливими криками пішли разом з ладдею на дно. Ладдя стала їм братньою труною, як була за життя спільною катівнею.

Царевич в останню мить устиг схопити хлопця однією рукою й стрибнути з ним у розколошкану синьо-зелену воду — якнайдалі від тонучої ладді.

Судно тонуло дуже швидко, навантажене важкими амфорами з вином для Ольвії, й коли найвищий насад корми пішов під воду, між хвилями утворився смертоносний вир. Демонська сила намагалася поглинути царевича та його супутника, а він одбивався від неї однією рукою, бо другою притискав до себе зсудомлене й розтіпане жахом тільце хлопчика.

Сили полишали царевича; якби в нього були вільні руки, вони б ще певний час утримували його між розпінених ошалілими кіньми Посейдона хвиль, але права рука, якою він силкувавсь утримуватися на поверхні, вже мліла; це був кінець.

Віддалеки накочувалася височенна хвиля з трьома гривами, можливо, то вже справді насувався Бог Морів, і від холодного жаху серце царевича мало не розривалось.

І тут він збагнув, що то не Посейдон розгнівався на нього, а Кібела, Велика Мати Богів, ображена його зневагою й збридом до присвячених їй містерій; Велика Мати Богів!.. Царевич іще дужче перелякався, й коли ота страшна тригрива хвиля вже нависала над ним, він з останніх сил викрикнув слова клятви:

— О Велика Мати всіх небесних, земних і підземних Богів!.. Зглянься!.. Зглянься!.. Врятуй мене й цього хлопчика!.. Якщо врятуєш, я вшаную тебе так само, як учора вночі вшанували кізікійські греки. Клянусь!.. Клянусь!.. Клянусь!..

Царевичеві було трохи соромно за свої слова перед хлопцем, хоча той навряд чи тямився на складних стосунках богів і людей, він був ледь притомний од переляку.

Але, певно, Велика Мати не почула або не захотіла чути звернені до неї слова, бо та страшна хвиля накотилася й рухнула на двох нещасних людей усіма своїми трьома гривами. У вухах царевича пролунали небесні громи — останні звуки, які йому судилося почути на цьому світі, перш ніж перенестися в пекло чи в рай.

А потім сталось диво, він розплющив очі й ошелешено розглянувся. Море й небо так само боролись у смертельному поєдинку, хмари падали до самої води й намагались її випити своїми кошлатими хоботами, а хвилі щосили підскакували вгору й прагнули стягти хмаровиська й підібгати їх під себе. Так було й перед тим. Та царевича здивувало інше: що він не тримає лівою рукою хлопчика, а вчепився нею в довгу товсту колоду. То було навпіл переламане стернове весло.

Поряд плавав, учепившись обіруч у стерно, хлопчик.

Тепер це вже не здавалося царевичеві випадковістю: їх урятувала Велика Мати Богів.

Буря тривала цілий день і всю наступну ніч, ущухла аж пізнього ранку, коли над скелястим азійським берегом зійшло сонце. Вони з останніх сил, вимоклі й перемерзлі, догреблися до суходолу, однією рукою тримаючись за рятівну колоду, й неподалік од берега побачили бідне рибальське село.

Коли царевич розповів рибалкам-фрігійцям, що з ним приключилося й хто він такий, рибалки з готовністю доправили обох дивом урятованих потерпільців до Скіфії, потай сподіваючись на щедру винагороду з боку ощасливленого скіфського царя.

Ту щедру винагороду фрігійські рибалки справді отримали.

Сталося так, що, не дочекавшись подяки від царевича, в якого після вчорашньої пригоди нічого за душею не було, рибалки покинули його разом з хлопцем на березі й рушили попід тим самим берегом додому. Та в морі зустріли рибалок з грецького міста Ольвії, розташованого неподалік на скіфській землі, розповіли їм свою пригоду, а ті переказали небуденну новину вдома. Так звістка докотилася до скіфського царя, який стояв з військом