Володимир Львович Єшкілєв - Шлях Богомола. Імператор повені [Романи]

забувати про небезпеку. Тільки коли Приблуда судомно закашлявся крізь сон, Мандавошка знов стурбувався. Тепер він вирішив не випробовувати долю, згріб дівчину в обійми і виніс з хати.

Зміївка ще не пробудилася, навколо було безлюдно. П’яний козак спав під кущем барбарису, а смугастий кіт ходив навколо пияцюри. Тварина здивовано подивилася на голу Нікту в руках Мандавошки, занявкала. Осавул тупнув на кота, озирнувся навкруги і поніс здобич до лісу. Навіть пси не брехали услід його походові.

За першими деревами козак поклав дівчину на м’яке моховиння, обцілував її і почав розкручувати пасок. Не встиг він вистрибнути із шароварів, як гнучка постать з’явилася з високої кропиви і сокира прохромила потилицю Мандавошки. Останнє, що побачив він у земному житті, були здивовані очі Нікти.

— Батьку, нащо ви його вбили? — спитала вона.

— Треба тікати, поки вони усі сплять. Іншої нагоди не трапиться, — пояснив Каштан, витираючи лезо сокири. Він перевірив, чи направду Мандавошка мертвий, зняв з козака монетарій[149] і прикрикнув на доньку: — Мерщій збирайся, чого ноги порозставляла!

— Не піду я з вами.

— Що?

— Ви от вночі заснули, а я виграла скарб.

— Як? — не второпав костоголовий.

— Так! — Нікта випросталась і потяглась усім своїм довгим тілом.

Каштан мимоволі замилувався донькою. Її шкіра світилася медовим золотом, волосся спадало на плечі м’якими чорними струменями. «Юна Афродіта відпочиває у Кіферонському лісі!» — виникла у голові комедіанта пасторальна метафора, а в грудях потепліло від гордості за рід Марамульок. Нікта впіймала його погляд і напружила спину. Ніздрі костоголового спрагло ворухнулися.

— Я тепер багата наречена, — підтвердила дівчина. — Війтові опівночі таки випала п’ятка, а мені шістка. Отаман наказав війта зв’язати, а потім поклявся на образах та іншими страшними клятвами, що дасть мені в посаг усе золото тутешнього пана.

— Що ти мелеш, Ніктамено, донько, схаменися! — докірливо похитав головою Каштан. — У цих торборізів усі клятви чинні до того, як між ногами засвербить… Сьогодні ти Приблуду приголубила, а завтра інша приголубить, і він їй теж пообіцяє те прокляте золото Сунцича. Нам треба йти на південь, до Валахії. Доки ще не пізно….

— Пізно! Що я там не бачила, у тих волохів?! — спалахнула Нікта і від того ще погарнішала. — Старих смердючих цапів, у яких повідсихало? Дрочити їх до ригачки за два пощерблені авруси[150]?.. Я заміж хочу і золото — моє!

— Здуріла!.. Моя донька здуріла! — заквоктав костоголовий. — Йде війна, Драбант кудись подівся, Кривоніс стоїть під Баром[151], і ми ось тут, серед despoliatoris[152] і повішеників. А їй раптом приперло заміж!

— Отож-бо… Без Драбанта ми, батечку, нікуди звідси не виберемося. Він воїн-лицар, його бояться і поважають, а ми з вами зовсім не воїни… Ми без Драбанта і сюди не дійшли б. Що, неправда, скажете?.. Без нього нас вб’ють на переправі або на Кучманському шляху.

Каштан протягло зітхнув і подивився на тіло осавула.

— А з цим тепер що робити?

— Ніхто не бачив, що це ви його… А я скажу, що він ґвалтував мене, а я захищалася.

— Приблуда, може, тобі й простить, а от інші не простять… Бачив я, як вони на тебе учора дивилися, — зауважив Каштан. — Ти краще нічого не розповідай нікому. Або вкажи на того хтивого ченчика, що вкрав Драбантового гамана. Скажи coram hominibus[153], доню, що це він убийничає в лісі. — Костоголовий зробив паузу, потім додав: — Без Драбанта дійсно тяжко нам буде…

Він відтягнув убитого осавула у глиб лісу, знайшов залопушилу яму, вклав до неї тіло козака і притрусив гілками. Потому повернувся, накинув на Нікту жупан, вкрадений в отамановій хаті, і повів доньку назад до села.

— Але, з іншого боку, — вголос міркував він дорогою, — Драбант вельми дивний чоловік, може, навіть небезпечний. Знає багато алхімічних трактатів і писань східних мудрагелів, читав «Pimander»[154], але якось не так знає, а іншочинно… Скільки йдемо з ним, а я його не можу зрозуміти до кінця… Деякі його вислови подібні до вчення фаталіста та вільнодумця Асколія, котрий відкидав свобідну волю і Божу Всемогутність, а інші — до єресі Ериґенція про множинність світів… А може, він є адептом того таємного і небезпечного товариства, котре заснував у часи Соломонового Храму фінікійський князь Ґірам?.. Дідько лисий його зрозуміє, хто тепер вештається немирними шляхами, яких вурдалаків вигнала з потаємних лігвищ ця клята війна… А чи вгадаєш, доню, кого мені часом нагадує наш пречудовий Драбант?

— Ту сучку Сапфіру.

— Вгадала! Ти теж помітила?

— Червоних жуків?

— І всі ці теревені про інші світи і Потік Хореф…

— Так.

— А Сапфіра була ще та відьма, — визначив Каштан і плюнув. — Я думаю, вона дуже добре зналася на отрутах і дурманних травах і, — перейшов на шепіт костоголовий, — вміла залишати своє матеріальне тіло і переселятися у тіла тварин та інших людей. Покійний Балтазар дуже її боявся, особливо коли побачив, як вона дресирує тих пекельних жуків. Він мені тоді казав: стережися, мовляв, Юрію, накличе Сапфірка на нас біду-недолю. Як у воду дивився…

— Вона могла залізти у тіло Драбанта?