Василь Іванович Захарченко - Прибутні люди

під свою відповідальність. Іди в Пелюхівку, паспортний стіл розшукай і проси. Тільки там така сидить ряба відьма! Танк, фортеця, а не баба. Ну, ти проси, на сирітство бий, може, зглянеться. Чим чорт не жартує. Коли ж ця фортеця не впаде, зайди до мене.

Пішов до тієї відьми. Вона сиділа в лейтенантських погонах, плечиста бабега, біляве волосся підстрижене під чоловічу польку, обличчя квадратне, в глибоких віспинах. Курила папіросу.

—Ти що хотів? — спитала густим прокуреним басом.

Василь, спантеличений і тією чоловічою зачіскою, і папіросою, і грубим басом, пролебедів, зійшовши зі свого баска на здушений голосок:

—Хочу паспорт одержати… У школу механізаторів поступаю.

Вона взяла його метрику, форму № 1, зиркнула на них крізь папіросний дим, різко відсунула до Василя:

—Забери!

—А чого?.. Там усе правильно… — видушив із себе Василь.

—Ви всі там, у Хрещенівці зі своїм Махинею такі мудрі? Не положено. Село не паспортизоване, — відрізала Відьма.

—Так я ж… Тіточко, ось послухайте…

—Усе! Слєдующій! — крикнула Відьма в прочинені двері, і хтось нетерплячий уже увійшов, вітався.

Василь забрав свої документи й мовчки вийшов з кабінету. Того ж дня він знову заглянув до Махині.

—Ну що? Вигнала? — спитав Махиня й покліпав віями. Кажуть, це в нього з війни, од контузії.

—Не схотіла й балакати.

—Я ж кажу, відьма. Танк. І що ж ти робитимеш?

—Сам не придумаю. Тут мені сидіти нема ніякого інтересу, раз хліб не дозволяють вивозити. Спродаюсь і поїду додому. Один дідько, що там дурно ішач, що тут. Так то ж хоч дома буде.

—Так-так-так… — потарабанив Махиня пальцями: й відкопилив нижню губу. Задумався. — І скільки ж тобі відсипали з комори?

—Та півтори тонни. Якби вивіз, то хватило б нашим і одягтися, і прожити. Що ви хочете, центнер пшениці в нас 450 карбованців. З руками заберуть. Це ж вам не тутешні сімдесят.

—Розсудливий ти хлопець. І хочеться тобі помогти якось…

—Я б не поскупився, коли що… Петре Максимовичу, — стрепенувся Василь.

Махиня покліпав на Василя, рішуче сказав:

—От що, хлопче. Я перебалакаю де з ким. А ти продавай хліб і жди. Ти ж у Паші ще живеш?

—Та в неї.

—Гаразд. Продавай і жди. Я подам сигнал.

—Ну, спасибі вам, Петре Максимовичу, — зрадів Василь, бо виходило так, як направляв його дядько Тарас.

—Як вигорить діло, тоді й скажеш «гоп» А поки не перескочили, — посміхнувся Махиня.

Василь за три дні спродав місцевим увесь хліб, уторгував тисячу п’ятдесят карбованців. Ніколи він ще такої сили силенної грошей не тримав у руках. Кінчався січень. А з 1 лютого починалися заняття на курсах механізаторів. Від Махині не було ніяких сигналів, і Василь, щоб не бити байдики, ходив на роботу в колгосп. І ось одного вечора перестрів його Махиня на дорозі з ферми.

—Ну, як діла? — вийняв руку з «московки», подав Василеві, як рівні.

—Спродався.

—Завтра їдемо в район. Захопи документи, ну і…

—Ясно.

—Зайдемо з одним чоловіком у чайну, роздушимо півлітру, — підняв комір до своєї «кубаночки», пішов, а Василь стояв і молився на нього.

Наступного дня вони о дев’ятій прив’язали свого коня на подвір’ї райміліції. Махиня заніс Василеві документи в якийсь кабінет. Василь чекав у коридорі, виходив надвір до коня, підкидав йому сінця, поправив на спині попону.

—Заждався буланий? Нічого, потерпи. Ми ще зайдемо в одне місце, пообідаємо та й рушимо додому, — гомонів до коня, гладив йому гриву в легкій паморозі. Потім вертався в коридор грітися.

Нарешті вийшов Махиня, кивнув сивою «кубаночкою» на двері. Василь звівся й попростував слідом за головою. Ішли мовчки. Завернули до чайної.

—Мені подобається, як ти мовчиш, — сказав Махиня перед дверима. — 3 нами пообідає один чоловік. Твоє діло й далі набрати води в рот і тільки розплачуватися, коли підійде офіціантка з рахунком. Коли ж тебе про щось спитають, відповідай коротко й знову кам’яній. Ясно?

—Від початку й до кінця.

—От і добре.

Чайна зустріла їх теплом, ситим духом їжі, цигарковим димом, тихим гомоном кількох відвідувачів. Махиня, не зупиняючись, пройшов за якісь оксамитові лаштунки. Василь не відставав од нього. Вони опинилися в затишній кабінці з вікном на подвір’я.

—Роздягайся, Василю, і сідай спочивай, — сказав Махиня. До них увійшов повний чоловік у дорогому темно-синьому костюмі, при краватці. Махиня пошепотів з ним, голосніше сказав:

—Гаврило Миронович незабаром буде.

—Ясненько, — добрим, якимсь змовницьким голосом відповів чоловік і тихо, не торкаючись підборами підлоги, зник за оксамитовою портьєрою.

Махиня закурив, одкинувся на спинку стільця.

—Ти ще не почав?

—Ще.

—І не починай.

—Усі курці радять однієї й тієї ж, а самі чогось не кидають.

—Отож і не починай, бо потім не кинеш.

Із зали долинав гомін, брязкіт посуду. Невдовзі ворухнулась портьєра, і до кабінки зайшов, а швидше вкотився барилистий черевань у розстібнутій міліцейській шинелі з погонами майора й у папасі, повів червоним воластим обличчям, окинувши заплилими очицями Василя з ніг до голови, підморгнув, сказав задишкуватим високим голосом:

—Ну, здоров був, Василю Кириловичу!

І потиснув пухкенькою вологою рукою Василеву.

Махиня підхопився, розганяючи руками дим од своєї цигарки, поміг майорові роздягтися. Майор вийняв зім’яту хустку, витер спітнілу лисину, сів, туго