Василь Іванович Захарченко - Прибутні люди

—Морро-озець пробирає, —сказав. — Як ви їхали?

—Та я комір звів, то й байдуже, а Василь двічі з буланим наввипередки біг.

—Н-да, мороз, як у сорок першому під Москвою-матушкою.

І тут з’явилась офіціантка, привіталась, поставила на стіл повен графин горілки, чарки. Василь здивувався, що горілки так багато, мабуть, зо дві півлітри. А Махиня казав: «Пляшечку роздушимо». «Коли ж ми її вип’ємо?» — подумав Василь. Йому не терпілося швидше пообідати та ще зайти в крамниці, купити собі теплий светр, сорочку й штани, щоб можна було з’явитися на курси в чистенькому, як люди тут ходять.

Потім було принесено холодні закуски — масло, червону ікру, оселедець із білими кільцями цибулі в олії, домашню ковбасу, нарізану тоненькими шматочками. Офіціантка налила всім чарки, побажала «пріятного апетіта» й вийшла.

—Ну, поїхали? — спитав Махиня.

—За майбутнє цього молодого чоловіка, — сказав майор. — А воно повинне бути в нього щасливе, бо молодим у нас вєздє дорога? Правильно я кажу, Василю Кириловичу?

— Авжеж. Тільки так, — сказав Василь.

—Розумний хлопець. Їй-Богу, він мені подобається, — посміхнувся майор. — Так за твоє, синок, здоров’я і щастя!

Василь запирскався на першому ковтку й поставив чарку.

—Ну, перехвалив тебе, — засміявся майор. — Ти що, сачкуєш?

—Нічого, він у закусці не відстане, — сказав Махиня.

Вони випили по чарці, ухнули, швидко закусили, налили по другій.

—Щоб не скучно першій там було, — глянув собі на черево майор і ще ухнув одним ковтком. Махиня йому навздогін.

—Та не цілуй ти чарку, синок. Вона не дівка і не мамина цицька, — сказав майор зі сміхом.

З апетитом закушували, та де там закушували — трощили все, що лежало на тарілках. Принесли український борщ. І під нього теж ухнули. І Василя змусили випити.

—Ковтай і не дихай, — сказав майор. — Не ціди крізь зуби.

Василь ковтнув цієї смоли шевської й довго не міг віддихнутися. Потім накинувся на борщ, як на ворога, й миттю вимолотив усю миску.

—Оце по-нашому! — засміявся майор.

Василеві шуміло в голові, перед очима пливли обличчя Махині й майора, червона портьєра, вікно. Він уже не пив, а тільки їв усе, що носила офіціантка. Висох графин, і на його місці вродився такий же новий. Майор і Махиня про щось балакали, курили, сміялися, пробував улізти в їхню розмову й Василь, але Махиня моргав йому й супив брови, щоб мовчав, і Василь, перемагаючи себе, замовкав. Приходив і той, у темно-синьому шевйотовому костюмі, підсідав до столу, випивав з усіма й виходив безшумно, не торкаючись підлоги підборами. І знову висох графин. І ще принесли повний. І як і цей ухнули, і поставили четвертий, Василь протверезів і почав думати, що магазини вже позачиняються, поки вони вийдуть звідси, і він нічого не встигне собі купити з наміченого. Махиня вже давно «сачкував», удавав, що п’є нарівні з майором, а майор удавав, що не помічає цього. Коли ж і вп’яте наповнили графин і ще нанесли всякої закуски, Василь засовався на стільці, мов на вугіллі, він уже боявся, що не вистачить його віддутої кишені, щоб розплатитися за це все. Наступив Махині на ногу, і як той глянув на нього, виразно скосив очима на бокову кишеню. Махиня сказав майорові!

—Хай Марія підіб’є бабки, щоб нам розвиднилася наша перспектива.

— А перспектива в нас одна на всю жизнь: полний комунізм! А там, як ти знаєш, ніяких грошей. Ленін нас учить, що при комунізмі, при справжньому, огдальонному, а не при оцьому г…ному, все золото пустимо к чортовій мамі на нужники, а грошима обклеїмо стіни й заживемо по своїх потребностях каждий. Хотів би ти, Василю Карлови… Кар… Кириловичу, посидіти в такому золотому нужнику? Нічого, ви, молоді, доживете до цього щасливого времені. Ка-а… каждому золотий нужник по потребности каждому, не зависимо від його способності. Вас жде вища мера… тьфу ти! — фаза комунізму. А нам дозвольте посидіти, погрітися хоча б у цій, у першій. Давайте дьорнемо за золоті нужники!

Зайшла офіціантка. Майор сказав їй:

—Ану, Машо, огласи нам свій приговор!

Офіціантка перегорнула кілька списаних аркушів, довго підраховувала.

—Ні, візьму щоти, — сказала.

Принесла рахівницю, швидко заклацала кісточками. Нарешті оголосила:

—Дев’ятсот сорок, сімдесят п’ять копійок.

Василь вийняв весь пакунок, відрахував од нього сто дев’ять карбованців і сховав до кишені, а решту віддав офіціантці.

—Принеси, Машо, нам ще жаркого. Три порції, сказав майор. Допили всю горілку. Майор одсунувся від столу, закректав:

—Ану, ногу на ногу можу ще закинути? О, диви, Максимовичу. Вийшло! Ну, тоді ще півграфинчігка.

Василь знову наступив Махині на ногу. Той сказав:

—У малого бензин на нулю.

—Нічого, ще півграфинчика й по зимніх квартирах! — засміявся майор.

Уже смеркало за вікном, коли вони вислухали й другий свій «приговор» на сто п’ятдесят карбованців, і Василь розплатився тепер уже в складчину з майором.

—Ну, що ж. Виходимо мєлкими групами й желатєльно пєрєдвігаться, укриваясь в складках мєстності, попусту нє обнаружівая сєбя! А завтра, Василю Кириловичу, на дев’ять ноль-ноль у паспортний стіл по паспорт. Та купи тій відьмі цукерок, — сказав майор. — Гарний ти хлопець. Радий був познайомитися.

Він звівся, пройшов до вішалки й хоч би тобі заточився. Накинув шинелю, папаху на голову, поручкався з обома й зник за портьєрою.

—Викуримо цигарку й собі рушимо, — сказав Махиня, закурюючи.

Буланий, коли вони прийшли до райміліції, вже зовсім посивів од густої паморозі й радісно заіржав, побачивши їх.

—Що, дорогий, заждався? — озвався