Василь Іванович Захарченко - Прибутні люди

Уже зовсім стемніло, коли вони виїхали в степ.

—Ну як, Василю? — озвався голова сільради. — Ця бочка глибша за ті, що ти возив?

—Я боявся, що нічим буде розплатитися.

—Та я теж потерпав, — засміявся Махиня.

—А не одурить він нас?

—Що ти таке кажеш? Це ж сам начальник райміліції. Така власть! Ну, ти даєш.

—А хто я для нього? Що в мене, розписка яка від нього? Скаже завтра: відстань, я тебе сном і духом не чув і не знаю.

—Ні, Василю, так між діловими людьми не буває.

Помовчали. У степу розбирався вітер. Дошкуляв мороз, і скоро Василь закоцюб у куфайці. Як би зараз пригодивсь отой грубий, в рубчик светр, якого вже давно набачив по крамницях.

—Я, мабуть, трішечки пробіжуся, — сказав Василь.

—Давай, воно і буланому буде охотніше.

Як зігрівся, стрибнув на ходу в сани.

—Ховайся за мене, не соромся, — сказав Махиня. — Ти, мабуть, лаєш уже мене, що весь твій річний заробіток згайнували за один присіст? Нічого, зате ж паспорт у кишені. А з ним ти на коні. Це ж, уважай, ти сьогодні викупився за свої кровні з кріпацтва, одержав собі вільну. Тепер хочеш, поступай на курси, хочеш, їдь до міста на завод. Якби ж можна, хлопче, я б тобі даром його видав, хіба я не розумію твого становища? Та не так, Василю, все просто в нашому поплутаному житті. Цих чортових бочок, хлопче, по всіх кабінетах сидить стільки! О-ой!.. Кроку не ступиш, щоб не натрапив на яку-небудь. І поки не наллєш її по самий чіп, нічого не доб’єшся. Так що звикай, дорогий, загартовуй свої мозолі й нерви. Гм! І скажи ти, кожна така бочка торохтить про світле майбутнє, про комунізм. Золоті нужники… От пройдисвіти! Придумали для таких дурнів, як ми з тобою, казочку, мать їх… — важко зітхнув Махиня.

Наступного дня, позичивши в тітки Наші два карбованці, Василь удосвіта вирушив у Пелюхівку. У крамниці купив кілограм злиплих подушечок і зайшов до паспортного столу. Ряба Відьма вже сиділа за столом, наче ждала його. Василь назвав себе.

—А! — озвалась баса Відьма, вийняла із шухляди паспорт. — Розпишись отут. Забирай. І бережи, як зіницю ока.

—Спасибі вам, — сказав Василь і вийняв з кишені цукерки, загорнені в клапоть газети, поклав на стіл.

Відьма бликнула на хлопця, посміхнулась і сховала цукерки в шухляду.

—До побачення, — сказав Василь.

—Бувай здоровий.

Його прийняли на курси при школі механізації. Колгосп розплатився з ним за січень, Василь віддав тітці Паші два карбованці, зібрав свої речі, розпрощавсь і переселився в Пелюхівку.

Слухачі курсів жили в людей по квартирах. Школа оплачувала житло. У перший же день їм видали куфайки, комбінезони, чоботи. Поклали майбутнім механізаторам 200 карбованців стипендії, триразове харчування в їдальні й 700 грамів хліба на день. Хліб був чорний, мокрий, кислий, і харчі в їдальні гірші ніж у тітки Паші, але жити можна.

Василь накупив товстих зошитів для конспектів і став справжнім студентом. На першому ж занятті з основної спеціальності в класі з кресленнями, схемами на стінах, мотором трактора на столі низенький худорлявий чоловік з указкою в руках почав свою лекцію так:

—Срєді вас, конешно, єсть такі є орли, что поработалі уже на пріцепкє?

—Є!!! — дружно відповів майже весь клас.

—Так вот, всьо, что ви знаєте про трактор, забудьте і слушайте наново. Начньом с чистой доскі…

І до заняття зі слюсарної справи уже інший викладач приступив із подібними ж настановами:

—Забудьтє, что ви умєєтє держать молоток і ножовку в руках, смотрітє, слушайтє і запомінайтє всьо, что я скажу…

Ту ж саму пісню почули вони й на «воєнці». Високий, у військовому кітелі без погонів чоловік прийшов з гвинтівкою, поклав її на стіл, чіпкими чорними очима оглянув усіх, чітко сказав:

—Здравія желаю!

—Здраст… Добрий день! — в різнобій почулось у відповідь.

—Нет! Так у нас дєло не пойдьот. Отвєчайтє тем же: «Здравія желаєм!» Ну!

—Здравія желаєм!

—Вот так лучшеє. Садітєсь! Будєм ізучать матчасть вінтовкі.

—Та ми вже вчили її в школі! Стебель, гребель з рукояткой! Для чого його товкти в ступі по сто разів?

—Забудьтє всьо, что когда-то зналі. Тєпєрь будем ізучать всьо заново, по-настоящему, чтоби прі нєобходімості разіть врага етім грозним оружієм наповал.

—Грозне оружжя — «катюша», — сказав хтось.

—Ну, до «катюші» в нас дєло не дойдьоть.

Політзаняття проводила молода жінка з густо нафарбованими губами. Ця навпаки, почала з того, що стала виясняти, хто з них що знає по політиці. Питала, хто такий товариш Сталін, які він обіймає посади. Говорили різне у відповідь:

—Він той, за главного в Кремлі.

—Вождь усіх народів з усього світу, як капіталізму, так і феодалізму.

—Голова Президії Верховної Влади Комуністичної партії більшовиків.

—Більшовиків уже нема!

—Ага, нема! А хто ж нами заправля по колгоспах, радгоспах і всіх емтеесах?!

І навіть хтось сказав:

—Товариш Сталін — всесоюзний староста Росії.

Василь щось таке чув про всесоюзного старосту й подумав, що це саме і є Сталінова посада. Але тут хтось вихопився із задніх рядів і крикнув:

—Та ти що,