Василь Іванович Захарченко - Прибутні люди

«І так наче правильно», — здвигнув Василь плечима.

Викладачка скрушно похитала головою й сказала:

—Яка ж у вас, милі мої, каша в голові! Як же ви живете в такій кромішній темряві? Та байдуже, за півроку я постараюся вас просвітити. Зустрічатимемося тричі на тиждень, тобто через день. Це свідчить про те, якої великої ваги надають наша рідна партія і уряд політичній освіті населення. Без політичних знань, милі мої, не може бути справжнього ні вченого, ні інженера, ні повноцінного механізатора. Запам’ятайте це собі. Сьогодні я вам прочитаю головну лекцію всіх наших занять: «Комуністична партія Радянського Союзу — керівна, організовуюча і спрямовуюча сила радянського суспільства».

Хлопці конспектували слідом за викладачкою, і голови їм пухли від цілого рою незрозумілих слів. Дома товкмачили це собі наосліп, переповідали один одному щось намамай, лаялися на всі заставки.

—Ну, скажи ти мені, Василю, на яку лиху годину мені оця тарабарщина здалася? Що я оцією направляючою трактора заводитиму? Так у мого тракториста дядька Петра була своя молитва. Як загне в три погибелі, то будь-який мотор з ходу заводиться, аж захлинається, — казав сусід по ліжкові.

—А ти нашій дамі з наквацьованими губами це скажи, — порадив Василь.

—Ага! Хай тільки заїкнеться, то аж гавкне за дверима школи. Ще й у каменоломню оформлять місяців на три.

—Зубріть краще, хлопці. Дивись, голови наші гарбузові витримають і цю напасть, не полускаються.

Минув перший місяць їхнього навчання. Нівроку. Голови їхні не луснули, а потроху набиралися-таки розуму якогось. Василь уже подумував про те, як йому випроситися після курсів на роботу в свою Канівську МТС. Трактористом можна й дома, їм гарантують, кажуть, колгоспи по два кілограми хліба й гроші.

Якось уранці, це зразу після смерті Сталіна, Василь зустрів перед школою Володю. Той стояв коло брами в своїй похватненькій «московці» з темно-синього сукна, заклавши руки в косі кишені.

—Воло-одя?! — зрадів Василь. — Здрастуй!

—Здоров, студенте, — сказав Володя.

—Ну, як ви там живете? Як тітка Паша?

—Перейшов оце недавно фуражиром на свинарник. Мати тобі кланяється. А так веселого мало…

—Ти про Сталіна? Сумуєте все? Ми вже відплакались.

—Ярослава захворіла.

—Славка?.. Що з нею?..

—Простудилася. Воспалєніе льохких. Тиждень лежала в гуртожитку, наша фершалка її пілюлями спасала. Не помогло. Уже днів з п’ять, як у лікарню забрали. І діло, кажуть, неважне. А Сергій за весь час ні разу не зайшов до неї ні в гуртожиток, ні в лікарню.

—Ну й звірюка! А чого ж ти раніше не сказав мені?

—Та я думав, що їй полегша, коли ж воно все гірше й гірше. Дівчата були наші двічі, кажуть — погані діла та й годі.

—Чого ж ти рані-іше… Прощай… Побіжу до неї…

—Усе ще любиш?

—Що?.. — не зрозумів Василь. — A-а… Я побіг.

По дорозі до лікарні він купив на базарі великих червоних яблук, найкращих, які тільки були тут, заплатив усі свої гроші й побіг. «Як же так? Вона тут поруч, хвора, а я нічого не знаю. Живу собі й нічого не знаю…»

Райлікарня містилася в обшарпаному будинку з високими колонами на околиці селища, в колишньому поміщицькому палаці. Було в ній усього дві палати — чоловіча й жіноча, в яких лежали з різними хворобами. Василя впустили в жіночу палату. Він одчинив двері й опинився в залі завбільшки з клас, заставленій од самих дверей до протилежної стіни ліжками в кілька рядів. На них лежали в білих сорочках жінки. Пахло ліками. Де ж тут Славка?..

—Кого тобі? — спитала сива бабуся з крайнього ліжка.

—Я до… Ярослави.

—Це до Славки, — озвалася молода жінка й показала рукою. — Проходь он туди, на середину.

Василь боком, засоромлено, дивлячись і не бачачи нікого на ліжках, став пробиратися на середину палати. Йому показували Славчине ліжко. Там хтось лежав незнайомий із жовтим змученим лицем.

—Славо! — гукнули Славці. —До тебе прийшов такий парубок, а ти спиш.

І та, що лежала щойно із склепленими повіками, раптом розжмурилась і глянула на нього радісними ясними-ясними очима. Вони були великі на її схудлому до невпізнання обличчі й гарячі. Він уже підходив до неї, знічено усміхаючись, як ті очі миттю поночіли, і він усе зрозумів ще до її слів:

—A-а… Се ти?

—Здрастуй, Славо… — промовив він, ледве стримуючись, щоб не заплакати. — Я тільки недавно взнав, що ти хворієш.

Славка тяжко закашлялась. Довго й важко віддихувалася, витираючи хусткою змокріле чоло.

—Чула, ти вчишся? — спитала, віддихавшись.

—Уже ось другий місяць. А всього шість треба. Тоді, може, поїду додому в свою МТС, як пустять. Відроблю там і подамся у великі міста. Паспорт є і спеціальність механізатора. Зможу на скреперах, а схочу, на бульдозер сяду.

—А я, видиш, заслабла. Весь час мені то зимно, то спечно, і ду-ушить мене… — знову закашлялась. — Йой, згину я тут, Василю… Згину й рідних не побачу…

—Ну, що ти таке говориш, Славо… — закліпав мокрими повіками Василь і одвернувся. — Лікарі кажуть, одужаєш.

—Де ж одужаю, коли дихати з кожним днем усьо тяжче й тяжче…

—А я тобі яблук приніс, — сказав Василь і став виймати їх з усіх кишень. Поклав на тумбочку.

Славка посміхнулась, і очі її трохи розхмарилися:

—Як ті, що ти клав у дупло…

—А ти ще пам’ятаєш?..

Вона кивнула головою.