Василь Іванович Захарченко - Прибутні люди

—Ти ба, які яблука, Славусю! Любить тебе Сергійко, а ти сумувала, — озвалася Славчина сусідка.

Славка заплющила очі. Дві сльозини викотилися з-під тремтячих повік і зразу ж висохли на гарячих щоках.

—Сергій сьогодні до тебе прийде… — раптом сказав Василь.

—Прийде?.. Сьогодні?.. А раніше не міг?..

—Так він же їздив додому! — сказав Василь. — Ти що, не знала? Йому написали про твою хворобу, і він оце приїхав. А я прибіг поперед нього… Узнав і прибіг тобі сказати…

—Справді?.. — кинулася Славка, мимохіть усміхаючись. Очі її з’ясніли, визолотіли. — Васильку! Справді?.. Він нічого не знав?

—Авжеж. Ти як захворіла, кажуть, йому прийшла якась телеграма, і він зразу ж і виїхав.

—Йой, Васильку! — зраділа Славка, закашлялася. — Бачиш, слаба я зовсім… І споганіла.

—Ну що ти, Славо… Ти така ж вродлива… Тільки схудла трохи.

—А що в нього там дома?

—Не знаю. Хтось наче захворів був… Я вже піду, Славо… Ти тут держись. Видужуй. Чого тобі ще принести?

—Нічого не треба, Васильку. Хай… він прийде…

—Прийде, прийде…

Вона знеможено відкинула голову на подушку, лежала усміхнена. Василь боком-боком став пробиратися між ліжками.

—Бач, як зацвіла наша Слава.

—А що ж ви думали? Такий орел залетів до нас! — гомоніли по ліжках.

При дверях стара вхопила його за полу кістлявою рукою, зашипіла притишено:

— Чого ж ти, джиґун такий, про дівку забув? Калину ламати голінний був, а тепер дьору даєш? Ух, безстижі твої очі! Вона ж помирає… Тане, як свічечка…

Василь вилетів з палати, мов з парильні. Що робити?.. Набрехав. Для чого?.. Вона ж тепер чекатиме щохвилиночки… Ні, я його приведу… Він у мене прибіжить… Василь спершу пішов, потім пустився бігти вулицями селища. Вимчав у степ, на дорогу в Хрещенівну. «Я його приведу…» — говорив крізь зуби, зціплюючи кулаки. Як же так? Вона помирає… «Славочко, Славо…»

Танув сніг, провалювався до води під ногами. Заходила весна.

Не знати, як він примчав у село, на ферму. Наткнувся на Павла, крикнув:

—Де він?!

—Кого ти шукаєш, Василю?

—Той… — не міг вимовити імені Василь, ледве стримуючись, щоб не розплакатися. — Вона ж помирає…

—Ти — Сергія? Так він же поїхав, — сказав Павло.

—До Славки в лікарню?..

—Додому. Сьогодні зібралися з Валентиною і були такі. Десь уже в Пелюхівці досі, на станції.

—Коли їхній поїзд?

—Здається о дванадцятій.

—Побіг я…

—Не встигнеш уже. Постривай. Ти в Ярослави був?

—Помирає вона… І чекає його… — заплакав Василь, вибіг із корівника й помчав у село.

«Я ще встигну… Ще перехоплю його… Я впрошу, вмолю…» Сніг ще дужче розм’як і провалювався на кожному кроці, бігти було зовсім важко. За селом уже був, коли щось гійкнуло позаду. Василь озирнувся й побачив розгривлених коней, що летіли на нього. Поступився з дороги.

—Трр!.. — крикнув із саней Павло. — Сідай!

Василь упав у сани, і Павло погнав коней що було духу.

— Він не повинен так поїхати, чуєш, Павле?.. Не має права!.. Там уся палата гуде. Подумали на мене, що я — це він. Одна баба ладна була мені очі видряпати.

—І добре зробила б, — сказав Павло. — Не тобі, звичайно. Думаєш, я його не совістив? Заморочив дівчині голову, а прийшлось до лиха, кинув напризволяще. Це ще Валентина йому вставила свої мізки. Ох, баби-и!

Павло вже рік, як побрався з Палажкою, найняли собі помешкання, на се літо думають будуватися.

Улетіли в селище, завернули до станції. Василь вихопився із саней і кинувся в станцію. Він їх зразу ж і побачив. Сиділи на лавці коло валіз і вузлів.

—Ось де ви! — наскочив на них Василь.

Валентина встала йому назустріч:

—Ти прийшов попрощатися? Що передати вашим?

—Попрощатись?.. — не зрозумів Василь, відмахнувсь од неї. —Я до Сергія.

—Що тобі? — глянув той з-під лоба.

—Я був у Ярослави… Вона помирає…

—Ну й що? При чім тут я? — здвигнув плечима Сергій.

—Яшк при чім?.. Вона чекає тебе. Розумієш? Ходім зараз же до неї! Я сказав, що ти приїдеш сьогодні…

—Хто тебе просив?..

—Та ти послухай. Я сказав, що ти їздив додому по телеграмі й нічого не знав про її хворобу, і оце тільки вернувся. Ходім, Сергію. Я прошу тебе… їй тільки б побачити тебе… Вона побачить і видужає. Їй-Богу… Ну, що тобі, важко?..

—Куди ж він піде? — озвалася Валентина. — Зараз же наш поїзд прибуде.

—А тобі яке діло? — відмахнувсь од неї Василь.

—Як-то яке?.. — шарпнула його за рукав Валентина. — Та він мій! Ти розумієш? Він мій! Чого ти лізеш у наше життя? Чого ти чіпляєшся з тією бандерівкою?

—А ви що?.. Ви?.. Так ви-и?..

—Ми! Ми! А ти й досі не знав? — засміялася Валентина сердито й глянула на нього звуженими очима. — Ми дома розпишемось із Сергійком. Уже знають про це і його, і мої. Твій дядько Тарас! Чекає, коли приїдемо. Ясно тобі?!

Увійшов до зали Павло, стискував пужално.

—І ти тут? —