Еріх Марія Ремарк - Три товариші

мужньо трималася цілий день… тепер можеш спокійно виплакатися, скільки твоїй душі завгодно.

— Зовсім не мужньо я трималася. Ти лише не помічав…

— Може й так, — погодився я, — але тоді саме тому й не помічав.

Вона спробувала осміхнутись:

— Чому ж, власне, Роббі?

— Тому, що ти не здавалася, — я погладив її волосся. — Поки людина не здається, вона — володар своєї долі.

— У мене це зовсім не мужність, любий, — мурмотіла вона. — У мене це просто лише страх. Жалюгідний страх перед останнім, найбільшим страхом.

— Це і є мужність, Пат.

Вона пригорнулася до мене.

— Ах, Роббі, ти ж зовсім не знаєш, що таке страх.

— Знаю, знаю, — зітхнув я.

Відчинилися двері. Провідник спитав про квитки. Я віддав їх йому.

— Квиток у спальний вагон для дами? — запитав він.

Я кивнув.

— Тоді вам доведеться перейти до спального вагона, — звернувся він до Пат. — Для інших вагонів цей квиток недійсний.

— Добре.

— А собаку треба здати в багажний вагон, — пояснив він: — Собаче купе в багажному вагоні.

— Ясно, — сказав я. — Де ж тут спальний вагон?

— Третій праворуч. А багажний — перший спереду.

Кондуктор пішов далі. У нього на грудях висів маленький ліхтарик. Це мало, такий вигляд, ніби він ішов штольнями копальні.

— Ну, то будемо перебиратися. Пат, — сказав я. — А Біллі я вже якось непомітно пронесу до тебе. Чого йому там нудитись у тому багажному вагоні.

Для себе я не брав місця в спальному вагоні. Мені нічого не значило переночувати десь у куточку в купе. Та й дешевше обходилось так.

Юпп ще раніше заніс речі Пат до спального вагона. Її купе було маленьке, затишне, стіни облицьовані червоним деревом. У Пат було нижнє місце. Я спитав провідника, чи зайняте верхнє.

— Так, — відповів він, — у Франкфурті має сісти пасажир.

— А коли ми будемо у Франкфурті?

— О пів на третю.

Я дав йому на чай, і він пішов собі в своє купе.

— Через півгодини я повернуся до тебе з собакою, — запевнив я Пат.

— Але ж це неможливо; провідник же у вагоні…

— Та вже якось вийде. Тільки не замикай дверей. Я пішов назад повз провідника так, щоб він мене побачив. На ближчій станції вийшов з собачкою на перон і пішов мимо спального вагона далі. Там почекав, поки провідник вийде з вагона побалакати з начальником поїзда. Потім знову зайшов у поїзд, пробрався через тамбур до спального вагона і зайшов до дівчини так, що мене ніхто й не побачив. Вона вже була в білому пухнастому халаті і мала чудовий вигляд. Її очі сяяли.

— Я вже знову молодець, Роббі, — сказала вона.

— Це добре. Але чи не хочеться тобі лягти в постіль? Тут така тіснота. Я б тоді сів біля тебе.

— Так, але… — вона нерішуче показала на верхню полицю. — А коли раптом у дверях з'явиться патронеса спілки спасіння пропащих дівчат…

— До Франкфурта ще далеко, — сказав я. — А я вже буду насторожі. Спати не буду.

Перед самим Франкфуртом я перейшов до свого купе.

Сів у куточку біля вікна, намагаючись заснути. Але у Франкфурті до мене підсів якийсь чоловік з вусами тюленя, тут-таки розкрив чемодан і почав їсти. Він їв так апетитно, що годі було заснути. Трапеза тривала мало не з годину. Потім той тюлень витер вуса, розтягся на полиці і затіяв такий концерт, якого я зроду не чув. Він не просто хропів; він, завиваючи, зітхав, поривчасто стогнав і час від часу подовгу булькав. Концерт був такий розмаїтий, що мені так і не вдалося систематизувати всі його колінця. На моє щастя, чоловік о пів на шосту зійшов з поїзда.

Коли я прокинувся, надворі все було біле. Йшов лапастий сніг, і в купе стояло якесь дивне, ніби несправжнє, півсвітло. Ми вже їхали в горах. Було біля дев'яти годин. Потягнувшись, я пішов поголитися й умитись. Коли повернувся, Пат уже стояла в моєму купе. Вигляд у неї був свіжий.

— Ти добре виспалась? — спитав я.

Вона кивнула.

— А яка там у тебе в купе стара спіритуалістка?

— Юна й гарненька, її звуть Гельга Гутман, і їде вона в той самий санаторій, що і я.

— Правда?

— Правда, Роббі. Але ти погано спав, це видно по тобі. Ти повинен поснідати як слід.

— Каву, — сказав я. — Каву з вишневою наливкою.

Ми пішли у вагон-ресторан. У мене раптом підвищився настрій. Все здавалося вже не таким страшним, як учора ввечері.

Гельга Гутман уже сиділа там. Це була струнка і жвава дівчина південного типу.

— Дивно, — зауважив я, — що отак люди зустрічаються по дорозі в той самий санаторій.

— Зовсім нічого дивного, — відповіла вона.

Я запитально глянув на неї. Вона засміялась.

— Адже в цю пору туди знову злітаються всі перелітні пташки. Он там, — вона показала в куток вагон-ресторана, — уся компанія за тим столом теж їде туди.

— Звідки вам це відомо? — спитав я.

— Я знаю їх усіх ще з минулого року. Там же, в горах, усі знають один одного.

Підійшов кельнер, приніс каву.

— Принесіть мені ще й бокал вишнівки, — попросив я. Мені захотілося випити. Нараз все здалося таким простим. Там сиділи люди, які їхали в санаторій, навіть удруге вже, і це їм здавалося чимсь не більшим, ніж прогулянка в поїзді. Просто нерозумно було так боятися цього. Пат повернеться, як поверталися вже раз усі ці люди. Я не думав про те, що тепер ті люди мусили знову їхати туди — мені було досить знати, що люди поверталися звідти і знову попереду був цілий рік життя. А за рік багато чого могло статися. Наше минуле навчило нас не забігати думками далеко наперед.

Прибули на місце ми надвечір. Було ясно, сонце золотило засніжені простори, а небо було таке голубе, якого ми вже багато тижнів не бачили. На вокзалі чекала юрба людей. Вони вигукували привітання і махали руками, а прибулі відповідали їм тим же. Гельгу Гутман зустріла якась білява реготуха і двоє чоловіків у світлих штанях «гольф». Вона сама була така збуджена і така вертка, ніби після довгої розлуки повернулася додому.

— До побачення! Там, на горі, зустрінемось! — гукнула вона до нас, сідаючи з своїми друзями в сани.

Люди швидко розсипалися, хто куди, і ми через кілька хвилин уже стояли самісінькі на пероні. Підійшов носильник.

— Який