Олександр Єлисійович Ільченко - Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця

та гарненький, і такою лагідною посмішкою осяялось раптом його зніяковіле обличчя, що дівчатка враз принишкли, начебто вчинили щось недобре супроти такого хорошого чоловічка.

Тиша запанувала у владичому саду.

Від тієї тиші й прокинувся Козак Мамай, що спав десь там, за кущиком.

Саме від тієї тиші й прокинувся, а не від гомону, від галасу, від сміху.

Козак Мамай прокинувся від тиші, бо за все своє ратне життя він звик до гамору та гуркоту боїв, а тиша завжди будила в ньому тривогу й позбавляла сну.

Лежачи за кущиком, під старою вишнею, Мамай розплющився, і перше, що він побачив трохи віддалік, були очі дівчини, тої самої, про яку він мріяв та й мріяв багато літ, очі гончарівни Лукії.

Не вірячи своєму зорові, бо дівка ж була в козацькому вбранні, Мамай так і лишився лежати, скам’янівши й спалахнувши заразом: він же нікого в світі не любив, тільки оцю сердиту гончарівну, та й не боявся ж нікогісінько, тільки її, — і Козак наш за найкоротшу мить відчув себе розпеченою й розжареною каменюкою, що її (запарюючи діжку для солоних огірків) молодиці вкидають у воду. Козакові здалося, буцім аж пара встала над ним, бо погляд Лукії, його коханої, його сонечка палющого, був лютий-прелютий, і чого тільки в ній не можна було прочитати, бо ж за коротку мить вона тим поглядом сказала все:

«Я побиваюсь тут за тобою, лебедику, ночами не сплю, боліючи про твою долю, бо жити без тебе не можу, а ти… ти навіть звісточки не даси… ти, навіть прибувши до міста, лежиш ось тут, хропеш собі, а про мене й ні гадки!»

І все це, і ще безліч усяких думок та почуттів висловила дівчина одним-єдиним поглядом, що в нім були і радість, і любов, і біль, і докір, і серце з перцем.

«Мамаю? Невже… невже це ти?» — за ту ж коротку мить ласкаво й радісно спитали очі вірної дівки, і тут же, зористі, погасли.

Лукія одвернулась.

Козак Мамай підвівся.

І стояв, не знаючи на котру ступити, ні в сих ні в тих.

38

— Хто ви є, пане? — чемно спитав єпископ у Оврама Роздобудька.

— Е-е-е-е-е… — так само чемно промекав пан Оврам, бо ж, нічого не пожмакавши в своєму вбранні, він голос у тій халепі таки втратив, хоч не міг на нього здобутися ще й тому, що не знав, як йому слід відповідати і як викручуватись.

Назватися б Оврамом Роздобудьком, зразу все й з’ясувалось би: його ж бо сам владика запросив шукати в Долині запорозькі скарби. Але… з’явитися за таким ділом із мішка? Ні, ні! В кумедному становищі можна й продешевити, — він же ті скарби в котрий раз збирався продати, а для цього були потрібні незалежність, певність, гідність, а не поява з брудного мішка.

Отже, зразу називатись йому не хотілося.

А коли, не назвавшись, якось викрутитись? А через день і зникнути на певний час, якщо справа з тою самовладною панною, з тим чарівним дияволом у плахті…

Як же вчинити зараз?

Але часу на роздуми вже не було.

— Звідки ви прибули до нас? — все добре розуміючи, знову спитав владика.

— Я цього панка десь бачив, — солодко потягнувся, остаточно прокидаючись, Козак Мамай, зиркнувши в той бік, де стояла, відійшовши, пресердита гончарівна Лукія.

— Де ж ти його бачив, пане Мамаю? — спитав отець Мелхиседек.

— По той бік війни, ваше преосвященство: між прибічниками пернатого Однокрила.

— Чого ж вам, пане, треба тут? Ну? — наполягав владика. — Ну?

Аж Оврам знову так само виразно відповів:

— Е-е-е-е-е…

— Розумію, — сказав єпископ.

— Що ж ви розумієте?! — остаточно перелякавшись, нагло заговорив панок.

— У мішок його! — кивнув Мелхиседек племінниці і, побачивши на порозі вітця Зосиму, що стояв там, тримаючи високу, цяцьковану золотом та діамантами й пов’язану шовковим платом архіпастирську патерицю, уздрівши куценького ченчика, котрий мав проводжати владику до вечірньої служби в соборі, Мелхиседек підвівся. І байдужісінько повторив: — У мішок панича!

— І куди ж? — спитала Ярина Подолянка.

— Укинути в річку? — спитала й Лукія.

— Укиньте в льох! Нехай полежить, — втративши до шукайла всякий інтерес, відповів архієрей і заходився поверх вишиваної сорочки надягати чернечу рясу.

— Я ж прибув сюди за вашим… — почав Оврам.

— Мені пора до церкви, — одвернувся, одягаючись, єпископ. — Допитаємо вас, таємничий пане, потім.

Взявши патерицю, єпископ рушив по саду в покої, а пан Оврам, проводжаючи його безнадійним поглядом, побачив біля паркана Купу-Стародупського.

— Пане Пампушко! — звомпив бідолашний шукач скарбів. — Чого ж ви мовчите?

— Жду, — відповів обозний, ображено блимнувши на владику, який, маючи намір зайти на хвильку до своєї господи, саме наближався до пана обозного.

— Ждете, поки мене повісять?! — скрикнув пан Оврам Роздобудько.

— Я жду, владико, — почав пан Купа, заступаючи архієреєві шлях, — коли ж у мене бодай що-небудь спитають? — І пан Демид Пампушка-Купа-Стародупський, скривджено випнувши пузце, закліпав до владики білими щетинкуватими віями, як ображений на неуважного скотаря товстенний кабанюга.

— Про що саме спитають, пане полковий обозний? — спинився біля порога архієрей.

— Та що ж воно в нас діється?! — аж наче заспівав пан Купа. — Наряджають репану дівку старшинувати в міській охороні, а полковий обозний про те й не зна! І раптом якесь дівчище хапає вельможного пана гостя, котрого ви ж самі, владико, до Мирослава й запросили…

— Я, кажете, запросив цього шляхтича? То, може, це…

— Оврам Роздобудько, — вклонився шукач скарбів.

— Чому ж не призналися зразу? — спитав єпископ.

— На мене так напалися ваші дівки, що я, владико…

— Сторопів? — посміхнувся Козак Мамай.

— Авжеж! Вас ніколи не кидали в мішок?.. Отож! А як шукач скарбів, я можу вам певно сказати…

— Про скарби побалакаєте з паном Мамаєм, — мовив єпископ і знову рушив до входу в будинок, бо вже дзвонилося в соборі.

Проходячи повз кущ калини, що ріс біля дверей, владика зірвав білу китицю і вдихнув її гіркий дух.

39

Про калину пісня линула та й линула над Мирославом, виникаючи то тут, то там…

Ось вона, ось… Чуєте?

Ой червона калинонько,

Білий цвіт,

Ти квітчаєш повиваєш

Білий світ.

Умивайтесь, дівчатонька

Молоді,

Цвіт-калину розпускайте

По воді.

Ой рум’яні будуть личка

У дівчат,

Що калиною вмивались

Проти свят!

Як малятко-немовлятко

Час купать, —

Треба ягоди-калини

Наривать.

Хто в купелі з калиною

Охрестивсь,

Той на щастя, ще й на радість

Уродивсь.

Наша пісня пролітає

З краю в край…

Цвіт-калино, Україно,

Розцвітай!

Хвиля за хвилею злітала ця пісня, колишучи по всьому городу й по всій Долині білопінні калинові гілки…