Карін Слотер - Лють

— Щойно ти надягнеш на нього наручники, він закриється.

— Не факт.

— Він зек. Звісно, закриється. Він і не пердне до приходу свого адвоката, а вже адвокат пошле тебе подалі.

— Я не дозволю тобі контролювати цю справу.

— А яке ти йому висунеш обвинувачення? Перехід вулиці у неналежному місці? — Вона звела брови, неначе відповіді чекала. — Ти можеш привезти його на допит, але що ти йому пред’явиш? Ти можеш обшукати його квартиру, але що ти скажеш судді, коли проситимеш про ордер? «Ваша честь, він зробив це двадцять років тому, тож, можливо, ймовірно, мабуть, міг це зробити й тепер»? — Енджі схрестила руки на грудях. — Наскільки мені відомо, щоб кинути людину в тюрму, потрібні якісь докази — якщо ти, звісно, не президент Штатів.

Вілл мовчав, бо розумів, що вона має рацію.

— У тебе є Джонові відбитки на чомусь? Свідки? Хто-небудь щось бачив?

Джезмін, подумав Вілл. Може, вона щось бачила. А якщо бачила, то, напевно, лежить на дні озера.

— Жодних судових доказів, жодних доказів і справа не тримається купи, — підсумувала Енджі. — Правильно, Вілле. Ходімо заарештуємо його негайно.

— Може, він переслідує нову жертву, — сказав Вілл, промовчавши, що наступною жінкою, на яку маніяк уже навів приціл, може виявитися Енджі.

— Якщо ти його негайно заарештуєш, то за добу доведеться випустити, а якщо маніяк — це Шеллі, то він знатиме, що ти за ним стежиш, заляже на дно, і тоді ти вже точно до нього не доберешся.

— А що ти пропонуєш? Чекати, поки зґвалтують наступну дівчину? Чи, може, вб’ють? Енджі, може, він уже впіймав нову жертву. А якщо Джезмін у нього? Мені що, сидіти склавши руки, поки відлік її життя йде на хвилини?

— Зі мною він поговорить. Він не знає, що я коп.

— Енджі, що в тебе з цим типом? Чому ти вперто не хочеш бачити, хто він?

— Може, це й добре, що я не суджу чоловіків за їхнім минулим.

— На це я мав би образитись?

— Ну дозволь я з ним побалакаю, — попросила вона. — Можеш до ранку постежити за його будинком, щоб перевірити, чи він не виходить. Якщо та дівчинка в нього, то ти знатимеш, якщо він з нею щось зробить. А завтра вранці я поїду на автомийку, ми з ним сядемо і поговоримо.

— Думаєш, він тобі відкриє душу?

— Якщо він не винен… — Вона кивнула. — Так, я зможу його розговорити.

— А якщо винен?

— Тоді поряд будеш ти. — Вона його піддражнювала. — Ти ж захистиш мене, правда, Віллі?

— Це не те, про що можна жартувати.

— Я розумію. — Вона знову подивилася понад його плече на дівчат. — Мені треба вертатися на роботу.

— Мені це не подобається, — сказав він. — Категорично не подобається, і я цього не робитиму.

— А ні для кого з нас це не новина. — Вона притулила руку йому до щоки й легенько торкнулася губами його губ. — Іди, Вілле.

— Я не хочу тебе залишати.

— У тебе нема вибору.

Розділ 33

10 лютого 2006 року 7:22

Джон сидів на стільці біля барної стійки забігайлівки «Імперія». У двері він зайшов голодний, як вовк, але чомусь, коли принесли його замовлення, зміг проковтнути лише кілька шматків. Він чекав, коли почнеться його життя, і від нервів шлунок йому скрутило в тугий клубок.

Більшу частину ночі вони з Кеті та Джойс обговорювали план дій. Кеті хотіла піти в поліцію, але єдине, у чому діти Шеллі були одностайні, — поліції довіряти не можна. Майкл нізащо не розколовся б. І він був надто розумний, щоб залишати неприкритими тили. Джонів кредитний звіт спричинив би якісь запитання, проте відповіді на них могли обернутися проти самого Джона. Врешті-решт вирішили, що Джойс звернеться до своїх знайомих у окружному архіві, щоб дізнатися, де живе тітка Лідія. Дядько Баррі загинув, проживши з нею в шлюбі всього кілька років, і знайти щось за прізвищем Карсон у них не вийшло. Але слід мусив десь бути. І щойно діти Шеллі його знайдуть, вони притиснуть Лідію до стінки і спитають, якою була її роль у тому, щоб підставити Джона. Якось вона вже зізналася у своїх гріхах. І вони не дадуть їй спокою, поки вона знову не зізнається — цього разу для протоколу.

Щодо Джонового зізнання, то він розповів сестрі та її коханці не все. Він був відвертий, але до певної межі — про Майклову сусідку їм не розказував. Від думки про те, що він накоїв, на яке дно опустився, його нудило. Джон вважав Майкла тварюкою, проте, щойно випала нагода, показав себе таким самим мстивим садистом, як і його двоюрідний брат. Чи за це боролася Емілі? Чи для цього годинами просиджувала над своїми записниками — щоб її маленький Джонні міг вийти з тюрми й скалічити п’ятнадцятирічну дівчинку? Вперше в житті Джон був радий, що його мати померла, радий, що йому ніколи не доведеться дивитися в її прекрасні очі й знати, що її син здатен на таке звірство.

— Ще? — спитала офіціантка, вже наповнюючи Джонову чашку свіжою кавою.

— Дякую, — промимрив він.

Відчинилися двері, він глянув у дзеркало за барною стійкою і побачив, що в залі стоїть, узявши руки в боки, Робін і роззирається в пошуках вільного столика. У забігайлівці було доволі людно, тому його вона не помітила.

Джон придушив у собі бажання розвернутися. Йому хотілося її гукнути, показати на вільний стілець поряд з собою і послухати, як вона йому щось розповідатиме. Але з ним забагато всього відбувалося тепер. На руках у нього була кров, у душі — провина. Він подивився в чашку, втупився в темну рідину, шкодуючи, що вона не може показати його майбутнє. Чи коли-небудь у його житті з’явиться жінка? Чи знайде він людину, яка, почувши все, що з ним сталося, що він накоїв, не втече з криком світ за очі?

— Привітик.

Робін прослизнула на сусідній стілець. Вона була по-іншому вдягнена. Волосся зібране у хвостик, а замість звичного одягу повії на ній були джинси й футболка.

— Привіт, — відповів Джон. — Не на роботі?

— Ага. — Вона перевернула свою чашку й знаком покликала офіціантку.

Щось у ній змінилося, щось було не так, проте Джон ніяк не міг вловити, у чому зміна. Річ була не в одязі й не в тому, що тепер її обличчя не вкривав товстий шар косметики. Якби він знав її краще, то сказав би, що вона нервується.

— Ти коли-небудь думав про те, що ненавидиш свою роботу? — спитала вона. — Що непогано