Володимир Лис - Країна гіркої ніжності

на розхват» у меблевій фірмі. Як вона зрозуміла, що Андріїв син також закохався в неї. Юрію годилося б одружитися — втретє, але він і слухати не хотів. Живе окремо, але часто навідується. Прийшов і під час Олесиного чотириденного гостювання. Варто було побачити, як він дивиться на маму Віту, щоб зрозуміти, що вона аж ніяк не перебільшує. То був погляд відданого пажа на королеву, а може, й закоханого раба на свою володарку.

— Я часом ходжу до нього прибрати й щось зготувати, — казала мама. — Ну, й щось йому теж дарую…

Мама не договорила. Олеся не стала питати, хоч на язику крутилося підступне запитання: «Невже мама стала коханкою Юрія?» Олеся засоромилася власної підозри. Підозра стала таємницею, але вона загнала її в темний куток. Між нею і Юрієм відбувся діалог наодинці, де Юрій напівспитав-напівствердив:

— У вас, звичайно, є коханий?

— Є, — просто сказала Олеся.

— Жаль, — сказав у відповідь. — Дуже жаль. — І по паузі: — Ви дуже вродлива. І, певно, добра, як і ваша мама.

— Я кусюча, — сказала Олеся.

— Ні, — Юрій. — Я думаю, не така вже й кусюча.

Олеся хотіла спитати: «А яке це має значення?» Не спитала. Для неї мало значення те, що стосувалося Ярослава.

Тепер мама приїхала. Уперше відірвалася, як сказала. Андрія догляне його син. Та й Андрій сам себе доглядає. Юрій узяв його у свою фірму, яку влітку створив. Із виготовлення оригінальних меблів на замовлення. У креслення їх, казала мама Віта, Андрій вкладає всю свою фантазію. І душу. Меблі користуються шаленим попитом. Усілякі там фігурні підставочки, стільчики, вичурні стіночки, торшерчики, столики — тепер вистачає нових буржуйчиків з примхами. І бажанням похвалитися — а в мене отак!

— Усе в нас окей, як тепер кажуть, — повідомила мама. — Нарешті грошики не побрязкують, а шелестять. Як листя восени.

Та одного погляду на її обличчя, поставу було досить, щоб побачити, як мама змарніла. Як виступають вилиці, яка жовта шкіра. Уся аж світилася. Правда, світло було якесь особливе. Наче над головою в неї справді ховався од надто допитливих очей невидимий німб. І просив, посилав імпульси, щоб його побачили.

Мама сказала, що приїхала провідати їх, розвіятися і трохи прийтися, поблукати Києвом, своїми місцями, подивитися, як змінилося місто її юності. І поблукала, а ввечері розповідала про свої враження. Як добре, що випав сніг і зробив Київ пухнастим! Як гарно продивляється другий берег Дніпра з краю Володимирської гірки! Жаль, що на їхньому пустирі виросла гаргара торгово-розважального комплексу чи то центру.

— Він украв у мене спогади, — сказала мама.

Вона розповідала ще щось про свою прогулянку своїм мікрорайоном…

І раптом всередині Олесі все похололо. А потім, ще за мить чи вічність, геть закрижаніло. Вона зрозуміла, що мама приїхала не просто подивитися на Київ, пройтися, проїхатися, згадати.

Мама приїхала попрощатися з Києвом.

З містом частинки — дуже важливої, радісної і болісної — її життя.

«Ні, ні!» — хотіла закричати Олеся.

Та піднебіння затерпло і язик затерп. Шукала слова і не могла знайти.

Шукала виправдання — кому й чому? — і не могла знайти.

Відчула, як по щоках потекли сльози. Дві цівки. Тонкі дві річечки. Почула мамин голос:

— Олесю… Ну що ти, дурненька… Усе буде добре… Що ти, рідна…

Мама гладила її голову. Як у дитинстві. Ні, не так. Так, наче вперше в житті гладила, це Олеся відчула.

Їй захотілося вірити, що все справді буде добре.

А наступного надвечір’я мама сказала:

— Давай трохи вдвох пройдемося.

— Давай.

Вони прогулялися однією вулицею, другою. Потім спинилися, точніше, спинилася мама біля стандартної облупленої п’ятиповерхівки.

— Знаєш, я тебе дещо попрошу, — мамин голос трохи дрижав. — Тут, у цьому будинку, колись жила одна жінка. А може, й досі живе. Її звати Зінаїда. Я б хотіла її побачити…

— Хочеш зайти до неї? Чи зайдемо вдвох?

— Ні, — сказала мама. — Якщо відверто — я боюся туди заходити. Знаєш що… Сходи туди сама. У сорок восьму квартиру. Якщо та жінка, Зінаїда, раптом там є… Попроси, хай вона вийде… Скажи, що я її чекаю… Вона знає моє ім’я… Он у тому під’їзді…

— Добре, — сказала Олеся. — Я зараз…

Вона попрямувала до під’їзду. Несподівано згорблена. На щастя, в цьому старому будинку ще не було домофонів.

Віталія стала чекати. Щойно вона пройшлася тим шляхом, яким колись ішла, ні, летіла, мов на крилах, до Едуарда, Едика, на побачення, на зустріч після його повернення з колонії. Тоді теж лежав сніг. І була відлига.

«Наче все повернулося», — подумала Віталія.

І зрозуміла: нічого не повернулося. І не повернеться. Навіть у спогадах минуле не таке, як було колись, коли називалося теперішнім, ось тим, що є поруч, в якому Я. Я. Остання буква алфавіту.

«Але ж та стежка, той сніг, той вечір… Вони були», — подумала Віталія.

Її втіха була густо намазана гірчицею. А гірчиці багато не з’їси.

І все ж і цей вечір пригортав Віталію. Він прийшов, як і вона, через товщу літ. Так само постарілий. І живий. Жили й вікна в будинку, де вона колись кохалася і була щасливою, тільки тепер вони, крім жовтого, світилися й синім, і рожевим світлом. Люди побагатшали, могли собі дозволити… Дозволити жити інакше? Але чи змінилося життя насправді, чи змінилося?..

Вернулася Олеся. І повідомила, що подзвонила у ту квартиру. Довго не відчиняли, вона вже йти хотіла, та голос почула з-за дверей. Штовхнула, а вони не зачинені.

— Там та жінка… Вона лежача… Не може встати… Просила, якщо хочеш, піднятися…

— Я піднімуся, — сказала Віталія. — А ти йди додому. Втрапиш сама?

— Чому б ні? — Олеся вдавала безжурницю. — Я вже мєстная… Чалапай. Чи, може, почекати?

— Ні. Іди.

Надто повільно переставлялися ноги Віталії по сходинках. І все ж привели до знайомої квартири. А руки — чужі, напівслухняні — відчинили двері. Почула голос:

— Віта? Я тут…

Стара, геть стара, сива, з брезклим обличчям жінка лежала на ліжку («Невже те саме? — подумала Віталія) у затхлій, просяклій гірким потом і начеб запахом воску кімнаті. Спальні. І шафа в ній була колишньою. Віталія привіталася.

— Сідай, — сказала Зінаїда. — Цілуватися не будемо.

Віталія опустилася на стілець. У кімнаті світилося тільки бра.

— Можеш ввімкнути