Galina Vasilievna Moskalets - Королівство, Galina Vasilievna Moskalets

вони в моєму домі мені наказують! Я вже було хотіла перебратись до сина...

– А якщо вони добровільно не захочуть покинути країну? У них же є зброя, а у вас немає...

– Ви часом не з Серединного світу?

– Та, власне... Так!

– І давно ви прибули звідти?

– Позавчора.

– І одразу ж захотіли нам допомогти? Дуже мило з вашого боку!

– Ми тут у приватних справах! – відрізала Соня. – То що, Мортіусе, ми йдемо, чи ні?

Коли вони вже вийшли за браму, Соня підбадьорливо взяла Мортіуса під руку:

– Подумаєш, яка розумна! Якби вона прибула до Граничного світу чи до Серединного, то теж би нічого не розуміла!

– Свята правда, – зітхнув Мортіус. – Сподіваюсь, хлопці не понаписували ще чогось гіршого...

– Гадаю, вони мають право на власну думку, – тихо сказала Люцина. – Давайте будемо просто ходити й дивитись, може, комусь буде потрібна наша допомога...

Вона сподівалась, що таким чином вони зустрінуть Онися й хлопців. З ними буде спокійніше.

– Нас можуть затримати! – попередив Мортіус.

Але вулиці були порожні. З одного боку тягнувся парк, а з другого – ряди двоповерхових будинків. Навіть дощ припинився і стало ще тихіше. «Що сьогодні за день? – подумала Люцина. – Неділя чи понеділок, а може, четвер?»

– Як ти гадаєш, Феліксе, – спитала вона, – чим усе це закінчиться? Що підказує твоя знаменита котяча інтуїція?

– Я б повернувся до Онися і Сиволапа. І хотів би, щоб цим усе закінчилось.

– Але ж є інші проблеми! Наприклад, що буде з Королівством, і принцом...

– То не мої проблеми, – пирхнув кіт. – Я буду захищати власне життя кігтями і зубами, й хочу нарешті вийти з цієї пригоди з цілою шкурою. Коли я жив у Серединному світі, за мною не гнались у автомобілі й не стріляли кулями. Мій татусь тільки й говорить про Королівство та Імперію. Ніколи подумати про себе. Хіба то життя без сну і з порожнім шлунком?!

Люцина мусила визнати, що в дечому кіт мав рацію, навіть з людської точки зору, а з котячої – безумовну. Усе довкола виглядало таким спокійним. Ото було б лихо, якби почалася війна. Жінки й коти не люблять війни. А в Королівстві її, певно, не бажає ніхто. Недарма господиня готелю аж розсердилася, коли почула, що ми з іншого світу. Вони захистять себе й без нас. Хоча з листівками Мортіус придумав непогано.

– Знаєш що, Феліксе, – сказала вона. – Моя інтуїція підказує, що все закінчиться добре.

Соня перша побачила напис на бруківці й відсахнулась:

– Дивіться, що це?

Великі літери горіли золотом, ні, вогнем:

«Соню, Люцино, Мортіусе – сюди!»

– Он і стрілка, – зауважила Люцина.

Тигрисик зашипів і позадкував.

– Та це ж вогняне послання! – вигукнула Соня. – Я думала, що ні в кого більше немає вогняного пера. Ці написи може побачити лише той, кому вони призначені.

– Тобто, вони призначені нам, – здогадався Мортіус.

– І мені? – спитав Тигрисик.

– Оскільки ти їх бачиш, то й тобі.

– Лишається зрозуміти, хто це написав, – сказала Соня. – Магічним пером може володіти лише чарівник, або хтось із його роду. А хто нас знає? Онисьо, Марко і Серпень. Або – Ікс.

– Ікс? – здивувався Тигрисик. – Я не знаю ніякого Ікса!

Соня зробила страшні очі:

– Ікс – це той, хто спостерігає за нами. Якщо в нього добрі наміри, то нехай, але якщо лихі...

– Феліксе, не слухай! – наказала Люцина.

– Ні, сподіваюсь, що це друг. Хто б це не був, він кудись нас провадить. Карти в нас нема, і міста ми не знаємо. То йдемо, чи як?

– Давайте спитаємо в Іляни, – запропонувала дівчинка. – Як не як, але вона прожила тут усе життя.

– Мама каже: вогонь спалив запах. І падав дощ. Серце їй підказує, що треба йти...

Мортіус звів очі догори:

– Серце! Якби я робив у Серединному світі так, як підказує мені серце...

–....то цей світ був би трохи кращий! – закінчила Соня.

– Що?

– Не блазнюй, Мортіусе! Ходімо!

Незабаром вони побачили наступний напис:

«А тепер наліво».

– Може, це лише гід для іноземців? – висловив здогад Мортіус.

Людей було на вулиці небагато. Вони тільки скоса зиркали на двох тигрів і давали їм дорогу. Тільки маленька дівчинка вибігла на балкон і закричала:

– Іляна! Іляна!

Однак тигриця вдала, ніби не почула. У неї були на це підстави, хоча, крім неї, в Королівстві не існувало жодного білого тигра.

Знову напис:

«Перейдіть дорогу. Уже недалеко».

Напис був скраєчку тротуару біля світлофора. Люцина трохи загаялася, бо світлофор був у вигляді бронзового чоловічка з ліхтариком, що спалахував то червоним, то зеленим світлом. А замість жовтого світла грала музика. Вона вже рушила через дорогу, коли почула позаду себе тремтячий голос:

– Дівчинко, допоможи підняти ключі!

То був дідусь у чорному дощовику з паличкою в руках.

На тротуарі лежала в'язочка ключів, що, певно, випала з кишені, коли дідусь витягував носовика. Люцина нахилилась, і торбинка з мишами сповзла з плеча. Щось шарпнуло її, і вона побачила в руках діда свою торбинку. Він запхав у неї руку й раптом закричав.

– Що ви робите? – закричала й собі Люцина, і тут біля неї опинилась тигриця й вирвала в діда торбинку.

– Прокляті тварюки! – засичав дід і став меншати на очах, перетворюючись то на ящірку, то на чайник, то на кажана, а потім зник уже назовсім.

– О Боже, що ж то було?.. – прошепотіла вражена Люцина.

Тигрисик пояснив:

– То був злий чарівник. Він хотів відібрати в Люцини торбинку.

– Може, просто злодюжка? – припустив Мортіус.

– Мама каже: то був злий чарівник, найсильніший у світі.

Люцина пирснула:

– А миші його покусали!

Вона все сміялась та сміялась. Тож довелось Соні її потрусити, щоб отямилась. Мортіус спантеличено почухав потилицю:

– На біса йому твоя торбинка, Люцино?

– Він хотів украсти кольорових мишей, негідник! – заголосила Соня.

– Ні, – сказала Люцина, – йому потрібне було яйце.

– А що в нім незвичайного? Звичайнісіньке яйце...

– Я знайшла його в дуплі верби ще в Граничному світі. Бачите, воно могло сто разів розбитись, але не розбилось.

– Мама каже – будь