Кіра Леві - Снігові іскри, Кіра Леві

— Краще розкажи, як ти примудрилася вимазатися?

Вона насупилася, намацала пляму на щоці й одразу ж розсміялася.

— Ну, звісно! Пензель вислизнув... Я сьогодні закінчувала верхнє тло, залізла рукою у фарбу... і ось результат. — Вона театрально сплеснула руками. — Ну і що, тепер я схожа на авангардний витвір мистецтва?

Максим усміхнувся.

— Для мене ти і без фарби витвір мистецтва, Горобчику.

Вона відвела погляд, збентежена таким зізнанням коханого чоловіка, і тут же повернула ноутбук, перемикаючи камеру.

— Бачив стіну?

Тепер він міг розглянути все в деталях.

У тонких лініях вгадувалася впевненість, у переходах тіней — м'якість. Картина немов увібрала в себе світло зимового ранку і запах свіжого снігу.

— Вражає, — визнав він.

— Завтра пан Верник особисто приїде дивитися. Хвилююся до жаху!

— Даремно. Він буде в захваті.

Олеся тихо видихнула, трохи розслабляючи плечі.

— Твої слова дорогого варті.

Максим спостерігав за нею, відзначаючи втому в тіні її очей.

— Сильно вимоталася?

— Трохи, — вона потерла чоло. — Але це приємна втома. Тут приголомшлива атмосфера! Уяви: вранці ти виходиш на терасу, перед тобою Альпи, свіжий сніг іскриться, повітря пахне морозом і хвоєю... А тепер уяви, що ти можеш малювати саме такі пейзажі.

Максим усміхнувся, слухаючи захоплені одкровення Горобчика. І навіть трохи зревнував, що їй добре там без нього.

— Радий, що тобі подобається.

Вона позіхнула, прикриваючи рот долонею, і тут же пролила бальзам на душу чоловіка.

— А я сумую. Ти не уявляєш, як мені хочеться до тебе.

Він затримав на ній довгий погляд, вдивляючись у блакитні очі, сповнені теплоти й любові. І цей погляд був призначений тільки йому.

— Я теж, радість моя. Потерпи ще трохи і ми зустрінемося. Обіцяю зустрічати тебе в аеропорту.

Слова прозвучали спокійно, але Олеся явно відчувала в них таку ж тугу. Олеся не відповіла одразу — просто дивилася на нього через екран, а потім повільно підняла руку і доторкнулася до монітора, немов сподівалася відчути його тепло крізь холодне скло.

Максим, не відводячи погляду, зробив те саме.

Тиша між ними раптом наповнилася глибоким змістом, таким, коли без єдиного звуку можна сказати більше, ніж можна висловити словами.

Тисячі кілометрів розділяли їх, але в цей момент відстань втрачала сенс. Сьогодні вони знову засинали з увімкненими екранами одне одного, і саме це робило їхні дні терпимими.