Мирослава Русава - Чи так страшен вовк, коли є дракон?, Мирослава Русава

– Ходімо – вже збирався піти, та в останню мить озирнувся на перевертня, що все ще сидів на даху – Фелікс, ти йдеш?

– Ні, я пас – позіхнув хлопчина, однак все одно зорко поглядав одним оком і на волхва і на того, хто за плітками міг вбити просто так. Не відомо чи злякався він, чи просто не хотів в пусту витрачати час, та вже за мить зіскочив з даху і ніби розчинився у вечірніх променях сонця, полишивши за собою одну лиш пір’їну.

Козаки таки пішли до хворої. Виявилося, що її стан навіть гірший, аніж Дмитро міг прорахувати. Дівчина спала вже третій день мучаючись з гарячкою. Свідомість наче і не думала повертатися до неї. Отрута вурдалака розповсюджувалася по тілу, закипала в жилах, грозячи розірвати серце… вбити нещасну жертву. Тихомир за своє життя бачив не мало жахів, смертей та вид блідої, місцями синьої, наче вже мертвої, дівчини, що смикалась  уві сні, змученої ще більше, аніж раніше, змусило здригнутися навіть його.

Та все можна рішити, якщо сильно того хотіти. Не відомо на скільки це правда, та саме так сказав оптимістичний молодий волхв. Через три дні дівчина прокинулася. Огледівши напівтемну кімнату, зорі за вікном, що з’явилися якось надто швидко, вона намагалася зрозуміти що відбувається.

 – Котра година… – тримаючись за голову вточнила вона. Руде цуценя, що до того крутилося коло ніг щось готувавшого волхва радісно закрутилося на місці, не в силах стримати емоцій.

– Котра? Хм… – Дмитро озирнувся у вікно і озвався, наче побачив там годинник – опів на восьму. Дивно, що ти спитала саме це – повернувся він до підахунку крапель, які розбавляв у стакані води.

Спочатку в голові дівчини промайнуло питання про те, а що ж вона мала запитати, та ця думка була настільки легкою і не помітною, що коштувало переключити увагу – і вона зникла, наче і не було. Алана, кривлячись від головного болю і слабості у всьому тілі, здивовано дивилася на білу, як сніг сову, що сиділа на підвіконні коло неї. Це створіння викликало занадто багато запитань, однак зв’язно вийшло висловити лише одне:

– Хто це?

– Це Жан. Він спостерігав за твоїм станом в ночі і якщо що викликав нас.

– Вас? – сонно перепитала дівчина

– О, так. Якщо Жан і Ріпа – мій беркут, мінялися з початком темряви і світанком, а я займався своїми обов’язками на січі та як мінімум спав, то в тебе був ще один дозорний, що спостерігав за тобою цілодобово.

– Он як… – глухо озвалася дівчина дещо загальмовано роздивляючись свого радісного пса. Вона явно вважала, що він стежив за нею, однак ще навіть не здогадувалася, що помилилася.

Волхв тим часом завершив з ліками і протягнув їх дівчині.

– Тепер можеш пити їх сама.

Алана вдячно кивнула і присівши на ліжку пригубила прохолодний напій. Він пах якимось квітами і грав кислотою на язиці. Однак, споживаючи його розмірковувала дівчина не про це. Вітдавши назад стакан вона все таки вточнила слабим голосом:

– Дмитро… а хто ж такі волхви, якщо ти і лікуєш  і за справи країни відповідаєш і в битвах допомагаєш?

– По суті це місцеві маги – закинув ногу га ногу Сірошкур. Дівчину аж пересмикнуло. Вона не помітила присуності воїна від слова «зовсім» і мабуть так і не помітила б, якби той не подав голоса. Як завжди одягнений у все темне, чоловік сидів в тіні, зливаючись силуетом з хламом за його спиною. Лише ледь помітно виблискували сині очі.

Волхв покосившись на злякану дівчину хмикнув. Він і сам не рідко губив в приміщені Сірошкура, а потів питав себе де ж та уважність, що у ньому виховували роками. Схоже лише Тихомир і обходив її. Жахливий тип.

– Це не зовсім правильно, однак так. По  суті ми маги. Універсальні.

– А чим же ви відрізняєтеся від характерників? Мені казали що це теж щось накшталт бойових магів… і вони теж лічать.

– Та в тому в принципі і різниця… характерництво з’явилося після того, як волхви з козаками змішалися. Вони бойові. Знають мало, та лише необхідне, а в бою за нас кращі – задумливо поглянув на співбесідницю Дмитро.

– Волхвів обирають до того, як немовляті дадуть ім’я – коротко озвався Тихомир.

– Так – кивнув волхв – Учать до двадцяти. І потім ти маєш здати екзамен, аби довести що завершив навчання достойно. Лише тоді вважаєшся волхвом – хмикнув він. Збираючи речі – Вибачте, але мене ще чекає вчитель.

– Надобраніч – посміхнулася Алана. Посмішка вийшла вимученою. Як тільки юнак зник дівчина з запізненям здивувалася: – Чекай... а він що? Не закінчив навчання?

– Ні – мотнув головою Сірошкур – Йому шістнадцять.

Здивуванню дівчини не було меж.

– Він молодший за мене? А виглядає років на двадцять.

–  З такою роботою, яку на нього навісили міг виглядати старше – знизав плечима сірошкур – Багато хто за тиждень сідіє.

Алана замислилася – ай справді! Складно мабуть бути другою в країні особою так рано… та все ж залишилось питання…

– Але чому він все ще виглядає так жваво?

– Івана бачила?

Дівчина кивнула. Ще б пак! Працює у нього, тай хто на Січі його не бачив?

– Йому сто сорок п’ять років. Цим і відрізняються волхви від характерників. Волхви прагнуть так довго жити. Прагнуть здоров’я і статку. Характерники воїни. Вони довго не живуть. В бою майже всі помирають. До того ж характерники – війскові, а отже всі чоловіки.

– А волхвами бувають і дівчата? – здивувалася Алана. Співрозмовник мовчки кивнув.

Дівчина притихла, розмірковуючи. Все це зачаровувало, дивувало… та все ще одне питання в хворої залишилося і його вона не могла  забути, прислухаючись до тиші у домі і на дворі.

– А де Фін? Він впустив Дмитра до своєї хати?

Відповіді не почулося. Тихомир лише іронічно всміхнувся, згадуючи як сперичався з Хмельницьким на цю тему. Зараз же хазяїн будинку спав в будинку ради, як і завжди угрузнувши в паперах, які заповнював на правах радника. Проходячи мимо козаки навіть не звертали уваги. Де, де , а тут це звичайна справа – до пізної ночі сидіти за роботою, і засинати від перевтоми також. Мало хто звернув увагу і на чорну тінь дві годин тому тут і, можливо, лише сам Хмельницький здогадається що все це підозріло. Він ніколи не засинає сидячи, тай пам’ятає шия до болі знайомий з дитинства прийом, якому наловчився клятий Сірошкур і, знайшовши в хлопця слабу точку, вирубав того кожен раз, коли молодший набридав. Але все це буде потім. Зараз же за вікном світився місяць, а сивий не по рокам воїн мирно посапував на своєму місці.