Мирослава Русава - Чи так страшен вовк, коли є дракон?, Мирослава Русава

Тим часом в будинку Хмельницького хвора дівчинка і Тихомир продовжували вести бесіду.

– А який сенс у вашого існування, якщо майже всі помирають у бою? Хіба немає бажання жити. Немає інших планів?

Відповідь була тихою і не у міру, як здалося самій Алані, спокійною.

– Ті, хто справді боїться смерті живе так, як хоче. Він не йде воювати. Але ти маєш зрозуміти… у народа, що живе на цій землі в крові буйство свободи. Для нас вона важливіша за життя – озвався Тихомир, встаючи.

– І все ж не розумію, як воїни тримаються, не маючи більше ніяких надій… нащо йдуть в бій – зітхнула собі під ніс дівчина. Воїн лише хмикнув уходячи.

На вулиці вже була ніч, і йдучи до своєї маленької халупки Тихомир замислився. І справді, в чому був сенс життя характерників? Звичайних воїнів… він і сам був таким. Одним з них. Що тримало їх на плаву? А коли не було нічого? Як в нього. Не було близьких, не було друзів. Не було життя? Який був сенс?

Що, що, а сенс був завжди. Боротися… боротися просто заради життя. Заради гарного життя. Тихомир нащадок багатих батьків. Та не у грошах щастя. Справжнє життя – це коли ти сам собі господар. Коли ніхто тебе не тримає, ти робиш що хочеш, летиш за вітром зі своїм конем… сам будуєш свою долю, незалежно від оточення. Коли твоя шабля слугує тобі до останнього подиху. З надто великими грошами, власно як і під владою чужинців це не можливо.

Енергія пульсувала у скронях, впевненість розливалася по тілу. Не витримавши Тихомир змінив напрям. Чому б не потренуватися перед сном? Оббігти пів Січі, перескочити чималі дерев’яні стіни, одна за одною? Так, просто перевіряючи чи не всихає ще сила… цим воїн і зайнявся.

Думки вирували. Сенс точно є. Сенс є завжди. Християнська віра, рідні землі, народ, козацька звитяга… Той хто хоче не шукає виправдань. Свобода – це те, чого не відібрати. Цього рабам не зрозуміти. Не зрозуміти катам. Не зрозуміти високомірним королям.

Не зрозуміла навіть цієї дивакуватої, самовпевненої, юнацької посмішки на обличчі, по пліткам найсуворішого з козаків Хортиці навіть холоднокровна амазонка Могила, що теж тренувалася в цей пізній час і, як не диво так само не звично, як і козак. Перескакуючи чималі дерев’яні стіни воїни перезирнулися лише на мить. Тихомир був явно чимось задоволений, впевнений. В чому? Та дідько його знає. Його котячі очі сяяли в напівтьмі місячної ночі. Могила ж була здивована, та зрозуміти нічого і не могла – вже за мить вони опинилися по різні боки стіни.

Озирнувшись, ніби бачила крізь дерево хлопця дівчина хмикнула. Все ж таки дивні ці козаки. Дивні ці українці. Та в цьому їх самобутність. В цьому їх шарм, на думку самої амазонки, яка хоча і була родом з України все ж таки вже давно відвикла від тутешнього духу.