Мирослава Русава - Чи так страшен вовк, коли є дракон?, Мирослава Русава

Хату відбудували, жили як раніше, на околиці. Та якось так одного разу вийшло, що Фелікс зостався зовсім на самоті. Ні, живий досі старий беркут. Що йому зробиться? Просто тоді він пішов з побратимами кудись у бій. Зібрався і пішов. А хлопець один на хазяйстві.

Не любив після пожежі Фелікс людей. Не любили і вони його. Сталася якось бійка. Перевертень, не дивлячись не на тренування дядька, не на власну силу перемогти не зміг, а як на птаха перекинувся, його ще більше бити почали. Крила перебили та з села вигнали. От тут і з’явився Дмитро.

П’ятнадцятирічний перевертень ховався між жита в полі, проклинаючи увесь людський рід. Фелікс гадав, що усі люди такі – злі, нестерпні, ненависні. Він не розумів з чого йому все це, бо нікого вони з рідними не чіпали... жили тихо, мирно, радуючись кожному дню на самоті.

Обернутися в людину усе невдавалося. Треба було перескочити через себе чи через межу між світів, та зламані крила усе не давали. Тіло при кожному русі пронизував нестарпний біль. Сич, проклянаючи і життя, і людей, і палке сонце, що випалювало очі нічного створіння, вошкався у житі, коли до нього підбігла якась дитина.

Спочатку перевертень злякано відсахнувся. Гадав, то хлопчина з села і зараз набіжуть інші, та обличчя було не знайоме. Тай звуку людських ніг не було чутно.

– Ой, пташко – потяглося дитя до Фелікса, бачачи що в нього зранені крила – Бідолашна…

На вигляд йому було років шість, не більше. Чуб вже було підстрижено у оселедець, і одразу згадувалися розповіді дядька про славних характерників, яких готують з дитинства… та не про це спочатку думав Фелікс

– Пішов геть малий – загарчав хижак, топоршачи пір’я, аби хоч якось відлякнути.

Дитина сахнулася, та не дуже злякалася.

– Вау…. Я вже чую голоси тварин. А мені казали, що на це підуть десятки років.

– Дурень! То я по-людськи балакаю.

– То ти… вмієш балакати?

– А ти не бачиш? – усе також злився перевертень.

– Бачу! Тебе зранено

– Я не про те… – та не встиг перевертень закінчити, як його підхопили на руки і потягли кудись. Геть від поля, від жита… геть від домівки і ненависного села.

Так і почалося знайомство волхва і перевертня. Фелікс яро супротивлявся, кусався, брикався до болю в усьому тілу, та малий Дмитро не зважав на це. Він уперто перев’язував крила, годував птаха, вправно вчився лікарській справі і лікував. Не дивлячись на всі подряпини, укуси, що залишав ображений життям птах, хлопчина і не думав кидати у біді.

Спочатку Фелікс не вірив малому. Та з часом задушевні розмови з таким малим волхвом-пташником, його непідкупна доброта, його впевненість, простодушність і не дитяча розважливість змінили ставлення сича. Через два місяці на птаху не залишилося не подряпини і Дмитро вирішив випустити його в поле, та той на його подив перекинувся на хлопця…

Зустрівши племіника на Січі старий беркут здивувався, та після того, як дізнався що відбулося, був вдячний малому волхву. В подальшому Дмитро продовжував навчання, а з часом почав товаришувати з Феліксом, що з дядьком перебрався жити на Хортицю. Спочатку перевертень ставився до «дружби» зверхньо. Проте турбота, як і час лікують душу. Фелікс став козаком та більше нікому не казав, що перевертень, та все одно був названий «пернатим» за свої пташині повадки. Волхв вправно зберігав чужу таємницю, тож ніхто окрім нього та таких же перевертнів, що чують братів по крові і не підозрював про справжнє обличчя скарбника.

Згадуючи їх знайомство, Дмитро всміхався куточками губ, та продовжував йти, розкидаючи м’ясо. Давши чималий шмат бувалому одноокому беркуту, сидівшому поряд з сонно клювавшим носом Феліксом, волхв навмисно пройшов повз перевертня і кинув м’яса сидівшому одразу після нього нетерплячому молодому сокілу.

– Гей, пташник! Погодуй! – стрепенувся Фелікс, наче і не спав зовсім.

– Йди до своєї судді. Хай вона тебе годує – як ні у чом не бувало озвався Дмитро.

Сірошкур дійшов до того місця як раз на цих словах. Він не міг не відмітити той факт, що Руслана, на відміну від Алани, давно вже виконувала свої обов’язки, оскільки ніхто не заважав лікарям, хоча поранені дівчата були однаково і в один день. А от Хмельницького в цей момент захотілося порвати.

– Вона зайнята. Вигнала мене.

– А, так он ти який. Якби не вигнали тоб і не прийшов – зробив вигляд, що обурився хлопчина, ховаючи від друга усмішку

– Ну дай м’яса. Воно жах, як пахне…

– Ти скарбник, чи як? Піди і купи – продовжував незворушно роздавати м’ясо і рибу Дмитро. На цей рас обурився Фелікс.

– Те, що я скарбник зовсім не означає, що в мене є гроші!– і принюхавшись знову заладив: – Ну погодуй! Що тобі? Складно – смикнув за рукав молодшого товариша Пернатий – у тебе он скільки м’яса.

– Відче… Тихомир? Щось сталося? – насторожено вточнив волхв, помітивши дивного гостя.

Перевертень насторожився навіть більше юнака. Зорко окинувши поглядом новоприбулого він приготувався до будь-яких несподіванок. Слава про Тихомира ходила цікава і Фелікс явно не збирався перевіряти її правдивість на тому, кого вважав молодшим братом.

– Алану так ніхто і не оглянув – як завжди коротко і холодно озвався хлопець. Дмитро нахмурився, та одразу зрозумів козака.

– А нам яка до цього справа? – нагострив вуха Фелікс, не зовсім розуміючи. Він хотів був сказати ще щось, та молодший товариш цикнув на нього, розмірковуючи про щось. Брюнет же незворушно обізвався:

– А Хмельницький більше нікого і не пустить.

Звісно, Тихомир знав, що Фін не пустить навіть гетьмана до того, кого вважав зрадницею, однак Дмитро був один із тих не багатьох хто не боявся Хмельницького і міг хоча б чимось помогти.

Дмитро думав довго. Занадто довго для волхва.  Так довго, що Сірошкур вже збирався йти до Хмельницького і вже якось самостійно вирішувати дану проблему, а Дмитро все думав. Перезирнувшись з побратимом, хлопець все ж таки кивнув: