Мирослава Русава - Чи так страшен вовк, коли є дракон?, Мирослава Русава

– Ну ось бачиш! – значить, вона – демон – випалив невгамовний прикордонник.

— Ой, господи, — впустила голову в руки Настя — двадцять років, а розуму так і не побільшало — похитала головою дівчинка — ну де, скажи мені, де ти бачив, щоб демон керував природою? Стихією ще повірю, але...

— То я тобі говорю! Полин — адже це Кара небесна! Так навіть Святе Письмо твердить!

— А ще скорбота, пам'ять про предків і образа... – прошепотів Ігор, піднімаючись – та ну тебе в лазню.

— Схоже, параноя та маразм – заразні – скривилася дівчинка, і обидва зникли за дверима, залишивши Олега на самоті.

На Січі й справді почали ходити чутки про те, що, можливо, Алана і справді всім бреше. Адже дивно вийшло сьогодні її бачили в лісі, а через день вона злягла з невідомою хворобою.

Ми з вами, звичайно, знаємо, що виною в цьому тварюки, що казна-звідки взялися поблизу Січі. Між іншим, дівчина й справді залишилася на Січі... А інші учасники нічної бійні в таємниці відновлюють цвинтар, а також намагаються розібратися, звідки взялися напівмертві гібриди вовків та ведмедів, які й поранили суддю та дівчинку.

Тихомир, що на цей раз, як не дивно, допомагав Гетьманській Раді не лише у бою, забіг у таверну пообідді і вже не міг чути ці плітки(Їх що? Хмельницький пускає? Ну їй богу!). Сірошкур по три рази на дню навідувався у «рідний» трактир і ні, не тому, що приріс до нього одним місцем. Хлопець все сподівався побачити у ній, на робочому місті Алану, та дівчина все не з’являлася.

Pov Тихомир

В черговий раз оглянувши незмінне приміщення іванівської таверни Алани я не знайшов. Що ж так? Я знав куди йти, оскільки після тієї нічної бійки дівчину відвезли до її місця проживання, тобто в Фінову хату, то назначений цілитель мав сам навідуватися туди. Схопивши за передпліччя явно занервувавшого при моїй появі достатньо молодого хлопця я вточнив:

– Сергію, а не підкажеш як твоя пацієнтка?

Козак нервово сковтнув. Розумний юнак одразу зрозумів про кого я, хоча в нього був явно не один пацієнт як на острові, так і на Запоріжжі.

– Я не знаю…

– Чого це? – мій незворушний тон, схоже продрав його до кісток.

– Хмельницький вигнав мене… ще на порозі

– Он як. А чого іншого не послав?

– Ніхто не хоче зв’язуватися зі Скнарою – опустив очі Сергій

Я тяжко зітхнув. І як учні самого доброго на Січі чоловіка(не за моєю думкою) могли стати тими, хто наводить жах на усе запоріжжя? М-да, не тих собі джур обрав Ярослав. Холоднокровний вбивця і нахабний скнара, з яким то і справ ніхто мати не хоче. Гарна кумпанія. Кумедна.

Кінець pov Тихомир

Сонце сідало за горизонт, забарвлюючи небо в приємні оку рожеві кольори. Той, кого з самого дитинства звали пташником, і, за сумісництвом, головний волхв Запорізької Січі спокійно обходив свої володіння.  

Великі, завжди відкриті клітки на краю містечка коло малої хати на самому берегу були заповнені птахами. Тут ніколи не стихало гелготіння, ухкання, солов’їний спів… Дмитро ніколи не закривав свого дому чи кліток для пташок. Для нього вони були не тваринами. Вони були друзями, братами, товарищами, помічниками. Кожна пташка знала що може прилетіти до молодого волхва поїсти чи підлікуватися і не рідко користувалася нагодою спростити собі життя.

Тут і там, на даху, підлозі, клітках, лаві, та довкола дому сиділи різні птахи. Сойки, голуби, луні, не тутешні беркути, сичі, солов’ї, сороки і граки. Не дивлячись на те, що одне одному вони були чужинцями, вели себе спокійно. Бо кожен знав, що в Дмитра вистачить на них їжі і що кожен поласує чим схоче.

Йдучи з чималою корзиною м’яса і риби козак роздавав її птахам. Для нехижих друзів зерно і ягоди з горіхами були вже насипані, тож хлопчина ділив здобич для хижаків, аби ніхто не образився. Та от між беркутів і сов  на даху затесався зовсім інший пернатий. Явно не проханий.

Фелікс, скільки Дмитро його пам’ятав ліз як умога вище. Дахи, паркани, плетні, оглядові вежі… нічого перевертень не оминав, а іноді прямо там навіть і засинав. Як – волхв і досі не розумів, та сич схоже такого ніколи і не боявся. Він пурхав з гілки на гілку, з даха на дах, наче йшов по землі. От і зараз хлопчина непомітно залізши на дах з вічно сонним виглядом хитро щурився, спостерігаючи за товарищем.

Дивно, що волхв і значно старший перевертень товаришують. Вони і самі дивуються, та першу зустріч пам’ятають наче вона була учора. Фелікс, дитина справжньої української відьми і козака з самого дитинства намагався бути поважною, сильною людиною. Та проблема, власне, була у тому, що він не був людиною. На тренуваннях засинав, у день був вельми не уважний(бо сич, як не крути, птах нічний), так ще й не дуже свою другу форму керував. Коштувало хлопцеві заснути десь, впасти звідти, покотитися кубарем, перескочити через голову, чи через ножа, умовно перетинаючи межу між світами, як він, наче вовкулак обертався і покривався пір’ям.

Мати немогла нагледітися на своє дитятко, батько помер в бою, як і подобає воякам, а дядько, що лишився наглядати хлопця рідної крові на те лише посміхався(а сам він був беркутом, на відміну від брата з племіником) «ти диви ж бо, синку, які у тебе крила! Ти ж маєш волю, тож радій! Людям нас не зрозуміти...».

Односельчани ж таку химерну родину недолюблювали, знущались, стороною обходили… а було якось – Фелікс з його дядьком-беркутом подався у ліс, рибалити, а в дома щось загорілося… зазвичай люди в біді допомагають, усим селом тушать, а тут ніхто й уваги не звернув. Як повернулися дядько з хлопцем, а хата, як і його мати згоріли до тла. Один  лиш попіл залишився на згадку

Хлопець усе дивувався, чого всі так з ним жорстокі. Інших відьм оно шанують, а вовкулак бояться, не те що птахів. Та й соромно сказати – ніхто про таких, як він – птахів – не знає і навіть не чув ніколи. «Ззаздрять, синку» – казав дядько.