Рія Вайсен - Перехресниця Долі, Рія Вайсен

Якби їй півкругу тому сказали, що вона буду ладна віддати половину світу за флягу з водою, Арніка б посміялась йому в обличчя й назвала довбнем. Але зараз, коли вода заповнювала рот, змочувала горло й розтікалась приємною прохолодою в палаючому болем тілі, дівчина могла б віддати все, що мала за ще одну порцію живильної вологи. Арніка пила без міри. Набирала повний рот, ледь не давилась, ковтала і знову пила.

Ледь вона відірвалась від фляги, як зіткнулась зі смішинками в погляді Індгарта. Він знав про що вона зараз думала. Про це свідчило легеньке свербіння в області потилиці. Він давав їй знати, що поруч. Арніка підморгнула йому й висунула язика.

“Спасибі”.

Потім вона зігнула долоню човником і налила трохи води, щоб змити липку застиглу кров з обличчя та шиї. Антаїр всміхнувся, але допоміг, забравши флягу й звільнивши їй одну руку.

— Пане Індгарте, мій кунду, — зігнувся в поклоні тоненький дроу в коричневих одежах, голос його тремтів як останній зелений листок посеред листопадня, дивом вцілілий після перших морозів. — Будь-ласка, пан Лалатійєн... Не хочуть нічого слухати й не підпускають жреців. Чи не могли б ви, мій кунду…

— Веди, — Індгарт схопився на ноги й простягнув руку Арніці.

Мить і вже на нетвердих ногах вона, ледве вмита від суміші крові ельфів і вампірів, підтримувана Індгартом, йшла вбік невеликого скупчення жреців і дроу. В самому серці якого Лалатійєн на залитів кров’ю підлозі стискав в руках безвільне тіло й нестримно ридав. Хтось спробував забрати її й відразу пошкодував, притискаючи поранену руку до грудей.

— Не смійте! — кричав Лалатійєн. — Чуєте: не смійте! Вона спить! Моя дівчинка просто спить! Вона…

Ридання трясли його. Сльози котились із яскраво-зелених очей, падали на бліде обличчя Заренілли. Око в неї було наполовину закрите. Потухла зіниця не відображали нічого. Широкі груди не здіймались. А з живота вже давно перестала витікати слабка цівка крові. Сірої, не людської й не ельфійської крові.

Білосніжні святкові одежі короля пропиталися кров’ю. Її металевий запах тут відчувався сильніше, ніж у всій залі. Повітря застигло. Придворні обходили правителя, лише декілька сміливців все ще поривались відтягнути його від тіла. Марно.

Антаїр шумно вдихнув і відійшов подалі, притискаючи стиснутий до губ кулак. Арніка тільки тоді зрозуміла, що він йшов за ними. Тінню слідував туди. Куди й вони. Арніка провела його поглядом і зустрілась очима з Індгартом. Принц кивнув й вони опустились поруч з королем і принцесою. Антаїр здатен про себе попіклуватися сам.

— Вона, ні. Вона не могла. Вона просто перелякалась і втратила свідомість, — ледь чутно бурмотів Лалатійєн, притискаючи голову Заренілли до грудей.

Біліше білого обличчя, скривлене в гримасі мало небагато спільного з тим, що звиклось бачити у мерців. Бура шерсть скаталась і втратила колір. Зморшки, залиті сірим, стали глибше.

— Йєн, — Індгарт поклав долоню на плече не правителю, але батьку, щойно осиротілому раз і назавжди. — Ти маєш…

— Ні, ні, ні! І слухати нічого не бажаю! — він скинув з себе руку, продовжуючи колихати тіло.

— Її уже не повернути, мій кунду, — промовив слуга з тремтячим як листок голосом.

— Вона просто спить.

Лалатійєн мотав головою й не хотів слухати. Його руки перемащені кров’ю, як і обличчя. Ельфи відверталися, поважаючи почуття свого правителя й його право на проживання персонального горя. Національне вони переживуть згодом. Разом. Як прийнято.

— Ти можеш спробувати провернути ритуал перетворення, — м’яко додав Індгарт, знову опускаючи руку йому на плече. — Шансів мало, але ти зможеш спробувати її повернути.

Лице Лалатійєна декілька разів змінило колір: спершу він став червоним як рак, потім фіолетовим і в кінці знову обличчя втратило всі барви, прийнявши траурний сірий колір.

— Ні, — він скрушно похитав головою, — Шаралаа правий, Ніллу не повернути. І навіть якщо проклятий ритуал вдасться, це вже буде не моя донька. Це буде монстр, жадаючий лише крові й плоті. Я не можу так вчинити із нею. Тільки не з нею.

Король погладив лоба мертвій принцесі, прибравши впалі на око прядки й повільно опустив її на підлогу. Потім підвівся й наказав двом слугам віднести її до інших. Жоден з них не зронив і звука.

Лалатійєн витер очі брудним рукавом й повернувся до них. Вони підвелися. Арніку все ще хитало й вона трималась за ельфа, якого король назвав Шаралаа.

— Чаклунка, — видихнув Лалатійєн, ніби щойно помітив Арніку. Потухлі як у мерця очі пройшлись її обличчям.

— В порядку, — відізвався Індгарт, наче її тут й не було. — Звичайне магічне виснаження, — ох, чує моя душа, що не звичайне, від звичайного тебе не вивертає й нема відчуття, ніби щось в серці вирвали. — Для студентки взивати до Древніх Богів надто енергозатратно.

— Так, так, звісно, — король згублено кліпнув. — Відведіть її до цілителів, — кивнув. — Так, до цілителів. Нехай перевірять стан потоків. Буде погано, якщо втратить здатність до чарів. А мені потрібно йти. Так, йти. Йти.

Він ще раз кивнув, щось пробурмотів під носа й безбарвною тінню пройшов повз Індгарта. Той похлопав йому по плечу. Лалатійєн ледь помітно кивнув охороні і вийшов з зали.