Джоан Роулінг - Гаррі Поттер колекція (комплект із 7 книг)

Неначе невеликі клунки захаращували газон біля замку. До світанку залишалося трохи більше години, однак усе повивала густа, як смола, темрява. Друзі побігли до кам’яних сходів. Дерев’яний черевик завбільшки з маленький човник лежав, покинутий, перед ними. Більше не було ані сліду Ґропа ані його супротивника.

У замку панувала неприродна тиша. Не чулося ні спалахів, ні вибухів, ні криків, ні стогону. На плитах, що встеляли спорожнілий вестибюль, темніли плями крові. Скрізь валялися смарагди впереміш з уламками мармуру й дерев’яними трісками. Частину поручнів зірвало вибухом.

- Де це всі? - прошепотіла Герміона.

Рон перший зайшов у Велику залу. Гаррі зупинився у дверях.

Столи гуртожитків пощезали, а сама зала була переповнена. Ті, хто вцілів, стояли групами, обнявшись за плечі. Поранених обстежувала на помості мадам Помфрі з кількома помічниками. Фіренце був серед поранених - бік йому заливала кров, він лежав і здригався, не в змозі встати.

Загиблі лежали вряд посеред зали. Гаррі не бачив Фреда, бо його оточила родина. Джордж стояв навколішки біля голови, місіс Візлі припала до Фредових грудей і здригалася всім тілом, а містер Візлі гладив її по голові, і сльози річкою текли з його очей.

Нічого не сказавши Гаррі, Рон і Герміона пішли туди. Герміона підійшла до Джіні, витерла їй сльози з опухлого обличчя й лагідно пригорнула. Рон став коло Білла, Флер та Персі. Персі поклав йому на плече руку. Коли Джіні й Герміона підступили ближче до решти родини, Гаррі побачив, хто ще лежить поруч з Фредом: Ремус і Тонкс, бліді, спокійні й умиротворені, немовби вони задрімали собі під темною зачаклованою стелею.

Велика зала ніби відлетіла, поменшала, стислася, й Гаррі відсахнувся від дверей. Він не міг дихати. Не міг подивитись на інші тіла, щоб дізнатися, хто ще загинув за нього. Не мав відваги підійти до Візлів, не смів глянути їм у вічі... Якби він здався з самого початку, Фред би не загинув...

Він відвернувся й побіг мармуровими сходами. Люпин, Тонкс... він волів би нічого не відчувати... волів би вирвати собі серце, нутрощі, все, що зараз волало всередині...

Замок був порожнісінький. Навіть привиди, здається, приєдналися до загального оплакування у Великій залі. Гаррі біг не зупиняючись, стискаючи в руках кришталеву колбу з останніми Снейповими думками, і не вповільнив ходи, аж поки не опинився перед кам’яними ґарґуйлями, що охороняли директорський кабінет.

- Пароль?

- Дамблдор! - крикнув, не задумуючись, Гаррі, бо саме його найбільше прагнув бачити, і, на превеликий його подив, ґарґуйлі ковзнули вбік, звільняючи дорогу до ґвинтових сходів у них за спинами.

Та коли Гаррі ввірвався в округлий кабінет, то побачив, що там сталися зміни. Портрети на стінах були порожні. Жодного директора чи директорки в них не лишилося. Усі вони, здається, повтікали, перестрибуючи з картини в картину, щоб добре бачити, що відбувається в замку.

Гаррі безнадійно глянув на порожню раму Дамблдорового портрета, що висів одразу за кріслом директора, і повернувся до нього спиною. Кам’яне сито спогадів стояло в тій самій шафі, що й завжди. Гаррі поставив його на стіл і вилив Снейпові спогади в широку чашу з вирізьбленими по краях рунами. Втеча в чужу пам’ять могла принести благословенне полегшення... навіть те, що залишив йому Снейп, не могло бути гірше за його власні думки. Спогади завирували, срібно-білі й химерні - і без вагань, з якимось відчайдушним самозреченням, наче це хоч якось могло полегшити горе, Гаррі пірнув у них.

Він провалився в сонячний день, ноги торкнулися теплої землі. Випроставшись, він побачив, що опинився на майже безлюдному дитячому майданчику. На далекому обрії самотньо височів величезний димар. Дві дівчинки гойдалися на гойдалці, а за ними з-за кущів стежив худорлявий хлопець. Його чорне волосся було задовге, а одяг настільки різнокаліберний, ніби його вдягли так зумисне: коротесенькі джинси, пошарпане й завелике пальто, наче з плеча дорослого чоловіка, і дивна, схожа на жіночу блузу, сорочка.

Гаррі підійшов до хлопця ближче. Снейп мав на вигляд не більше дев’яти-десяти років, був блідий, дрібний і жилавий. Неприхована жадібність світилася на худому лиці, коли він дивився на молодшу з двох дівчаток, що розгойдувалася дедалі вище за сестру.

- Лілі, не треба так! - крикнула старша сестра.

Але дівчинка вже випустила з рук гойдалку в найвищій точці й полетіла, буквально полетіла, вгору, до неба, з радісним сміхом, і замість упасти на асфальт ширяла якийсь час у повітрі, немов циркачка на трапеції, занадто довго там пробувши і занадто плавно приземлившись.

- Мама тобі казала так не робити!

Петунія зупинила гойдалку, з хрускотом загальмувавши підошвами сандалів, зіскочила на ноги і взялася в боки.

- Лілі, мама тобі не дозволяє!

- Та все ж добре, - хихотіла Лілі. - Туню, ти поглянь. Дивися, що я вмію.

Петунія озирнулася. На майданчику нікогісінько не було, крім них самих та Снейпа, про якого дівчатка й гадки не мали. Лілі підняла квітку, що впала з куща, за яким причаївся Снейп. Петунія зацікавлено наблизилась, хоч явно цього не схвалювала. Лілі зачекала, поки Петунія підійде ближче, щоб добре все бачити, і простягла долоню. Квітка лежала на руці, розкриваючи й закриваючи пелюстки, наче химерна багатовуста устриця.

- Припини! - заверещала Петунія.

- Тобі ж це не зашкодить, - заспокоїла її Лілі, але стиснула квітку в кулаці, а тоді кинула на землю.

- Так не можна, - буркнула Петунія, однак провела поглядом квітку, поки та падала, і потім не зводила з неї очей. - Як ти це робиш? - запитала вона, і в голосі її відчувалася заздрість.

- Та це ж і так ясно! - Снейп уже не міг стримуватися й вискочив з-за кущів. Петунія заверещала й позадкувала до гойдалок, а Лілі, хоч теж злякалася, залишилася на місці. Снейп уже пошкодував, що викрив себе. Слабенький рум’янець з’явився на його блідих щоках, коли він глянув на Лілі.

- Що ясно? - перепитала Лілі.

Снейпа охопило нервове збудження. Зиркнувши на Петунію, що вешталася віддалеки, біля гойдалки, він притишив голос і сказав:

- Я знаю, хто ти така.

- Що ти маєш на увазі?

- Ти... ти відьма, - прошепотів Снейп.

Її це образило.

- Таке нечемно говорити людям!

Вона відвернулася, задерла носа й пішла до сестри.

- Стій! - вигукнув Снейп. Він уже увесь розпашівся, і Гаррі дивувався, чому він не скине це дурнувате важке пальто, хіба що він