Володимир Худенко - Olya_#1

м’явся тоді коло прилавку, буркнув щось не надто приязне (вона опустила очі), тоді вибачився, залопотів щось несуттєве про гуртожиток, спеку, про… Вони розговорились.

Як виявилось, вона тільки-но закінчила школу і підробляла тутечки — влаштувала мати. І жили вони недалеко, тут, околичний район… Він зачастив у продмаг. Купував то цигарки, то якісь консерви — аби лиш зайти. А вона одного разу принесла йому домашніх пиріжків.

— Я сама пекла, — мовила, зашарівшись. — А то ви все консерви, я бачу…

І ледь засміялась.

Він запросив її в кіно. А тоді, вже по завершенні маневрів, вони й гуляли отією пам’ятною стежиною, в березовій лісопосадці за летовищем. Він тептелів щось вкрай необов’язкове, ніяк не міг зважитись заговорити про свій від’їзд, а вона раптом його спинила порухом руки:

— Зажди!

Він замовк. Десь віддалік голосила зозуля. А вона заворушила губами, либонь, відраховуючи літа…

Тоді, не дослухавши, різко повернулась до нього.

І поцілувала в губи.

Одсахнулась, немов отямившись, соромливо відвернулась. Закрившись рукою, побігла стежиною. Він схопив її за другу руку, спинив.

— Олю… — прошептав самими губами.

— Вибач, — глухо видихнула вона. — Просто я тебе дуже люблю…

І заплакала ридма.

Він обняв її, з силою притиснув до себе, притулився щокою до сплутаних пасом…

І сказав, що повернеться. Обов’язково повернеться, аби більш її не залишати. Повернеться назавжди… Забере її з собою, або… що «або»? Та що завгодно, куди завгодно — аби лишень із нею. З нею.

IV.

Осьде показались будиночки, зовсім сільські, городи в кукурудзинні, ставок. За тим усім виростав житловий масив, понурі біласті девятиповерхівки в тополях. І, незважаючи на досить нові будинки, все те виглядало якось із біса провінційно, занехаяно, затхло. Та ще й цей туман не туман, імла не імла… Ранні осінні сутінки.

Електричка загальмувала, і він рушив до виходу. За ним у тамбурі вишикувалась та зграйка дітей. Маленька дівчинка раптом із силою смикнула його за рукав шинелі. Він повернувся, запитально всміхаючись.

Всміхалась і дівчинка. Тепер він зумів її краще роздивитись — світло-русі хвостики в бантах, миле, ледь-ледь кирпате личко, смарагдово-зелені оченята…

А курточка так вигоріла, що була аж рожева.

Дівчинка когось нагадала Максиму, проте він не міг згадати, кого саме…

А малеча раптом тицьнула в нього пальчиком і напрочуд серйозно продекламувала дурнуватий дитячий віршик:

— Devochka s gorki katalas' na sankah

Ryadom katalis' soldaty na tankah

Kostochki hrustnuli slovno kapusta

Stalo na gorke unylo i pusto…

Він розгублено всміхнувся на те, а малеча підморгнула. Тут-бо двері тамбуру і відкрились. Він обернувся назад — дівчинки поруч вже не було, либонь прошмигнула повз нього з хлоп’яками…

Він вийшов на полустанок, поправив комір, кашкет… Пройшов стежиною вниз між плакучих верб. Повз розбиту кам’яну урну та зачинену білетну касу з вицвілим написом «ГОРКА».

На лавках у тихому скверику гелготіла захмеліла компанія досить літніх чоловіків, стелився туман, бовтався в ньому святковий прапорець над дверима під’їзду. Сам під’їзд був теж вельми занехаяний — і чого воно все тут таке? Облізла штукатурка на стінах, вицвіла, полущена фарба, сирість… Он там лампочка не горить… Та і поверх аж сьомий! Ліфт не працює… Заберу її звідси. А як не схоче?..

Перед облізлим дерматином дверей зняв кашкета, поправив смоляну зачіску, кашкет під руку, сітку з «Пташиним молоком» в руку, букет у другу… Ну, якось так. Подзвонив. Через тонку фанерку дверей зачув її тупіт.

Вона різко розчинила двері і повисла в нього на шиї, не давши навіть отямитись, не давши слова сказати… Тоді цілувала. В губи. Довго. І він знов не сказав. Стояв як дурень, розчепіривши руки із тортиком та квітами… Кашкет випав з-під руки…

— Ну як… — врешті видихнула вона, так і обіймаючи його. — Як ти? Як доїхав?..

— Та заледве вирвався, — видихнув і він, дурнувато всміхнувся. — Сама розумієш… На ось.

Віддав їй букет, як не штурхонувши ним.

Вона мрійливо нахилилась до квітів. Худенька, тендітна, в жовтуватому светрі до горла, чорній спідничці, у капцях… Каштанові пасма ледь закудлані, це зворушливе личко, виразні оченята. Якийсь такий погляд у них… О, цей погляд, цей погляд, о боже!..

- І цей…

Він прокашлявся.

— …Виходь за мене заміж.

V.

Глухота сирого під’їзду. І це ЇЇ дихання. Вона недоладно всміхнулась, і він поспішив додати, хтозна й за чим:

— Я серйозно.

— Максиме… — видихнула вона. — …Я… якщо ти відчуваєш себе…

Опустила очі.

— …Зобов’язаним через те, що ми… ну… я…

— Нічого я не відчуваю! — аж гримнув він. — Окрім того, що люблю тебе до сказу, до запаморочення, Олю…

Він простягнув до неї вільну руку і тут же опустив.

— Звичайно, ти можеш… — додав розгублено, а тоді доброзичливо всміхнувся і заговорив скоромовкою — Звичайно, ти можеш подумати, ну… Тиждень. Годиться? А тоді, якщо відмовиш, — я застрелю тебе з нагородного пістолета, а тоді застрелюся сам. Ну або навпаки… чи як там?..

Він кумедно поморщився і повів рукою з тортиком.

А вона знов його обняла, нестримно, несамовито…

Він обняв її так само, обома руками (біс би з тим тортиком клятим!), зашепотів:

— Будь зі мною, будь зі мною, чуєш? Будь зі мною!..

— Лише з тобою… — зашепотіла вона. — Лише з тобою.

— То ти згодна?

— Так… — прошепотіла вона, а тоді верескнула. — Так! Ой, що ж це буде?.. — зашепотіла знов. — Мама мене вб’є… Ой! — верескнула знов. — Мама… уже, либонь, почалось!..

— Уже?

Вони удвох кинулись у квартиру, так і обіймаючись.

У квартирі вона шмигнула до зали, а він скинув шинель, повісив на гачок, уклав кашкет. Поправив чуприну перед дзеркалом, розстебнув комір…

— Уже!.. — гукнула Оля з зали, перекрикуючи гомін телевізора.

Він, узявши клятий тортик, рушив до залу. Там світила люстра, мигтів телевізор, на столі громадились наїдки — Оля скільки всього наготувала… Як завжди. І салати он якісь, і риба, ще й м’ясне щось… Продуктів набрала для нього, за чим стільки?.. Але готувала ж вона просто казково — вже що є, те є…

А от сама кімната вбогенька — стелаж із книгами, шафа, той же телевізор, тьмяні, подекуди обвислі шпалери, фанерка з випаленим зайченям на гвіздочку… Хтозна, як вони з матір’ю удвох і вправляються — батько-бо мало жив із ними, та й зараз… не близько, словом, не близько той батько…

— Сідай, хутчіш!..

Оля всілася на диван коло столу, Максим примостився поруч, обійняв її.

— Я така зараз, просто не знаю… — бубоніла вона. — Це найщасливіший день у моєму житті, я…

— Маю надію, не останній — життя попереду… — філософськи зауважив він.

— Давай