Анна Ліє Кейн - Крок за горизонт, Анна Ліє Кейн

44. Олівія

- Він не зробить цього, - прошепотіла, пускаючи очі. Обміняти мене на Альву було б рівносильно підписанню смертного вироку всій Веліанорі. Варді розумів це, а тому лише задоволено усміхнувся, але погрожувати мені перестав. Він ступив назад і сів на лаву, схрестивши руки на грудях.

- Чому? Олівіє, нам треба…

- Не зробить, - перебив Майкла водяний маг. - Інгемар Корхонен упевнений у тому, що сила королеви здатна відродити ядро.

– А хіба це не так? - нахмурилася я. Чоловік знизав плечима:

- Гадки не маю. Ніколи ніхто не намагався зробити таке. Ядра створені тонкою матерією – основою всього живого, а як уже вирішили чаклувати над ними вчені маги – їхня справа. Я дотримуюся думки, що люди зробили достатньо для того, щоб знищити Веліанору, тепер за це ми поплатимося.

- Тобто, ти пропонуєш скласти руки та нічого не робити? - Майкл спробував сісти, але через мотузки ледь не звалився на підлогу. Я встигла підскочити до нього та притримати.

– Я пропоную припинити грати у Великих Духів, що створили життя, – Варді не намагався більше загрожувати. Він спокійно спостерігав за тим, як я допомогла Майклу прийняти сидяче положення і примостилася поруч із ним: - Якби був шанс врятувати наш світ, Духи знайшли б спосіб передати його нам. Хоч у вигляді знання, хоч сили. Але вони мовчки спостерігають за нашими муками, а отже, нам усім судилося загинути. Я лише намагаюся продовжити та покращити життя тих, на кого давно не звертає уваги король.

Якби сказала, що міркування Варді для мене чужі й незрозумілі, я б точно збрехала. Він міркував досить логічно, як для людини, яка змирилася з неминучим крахом світу. Тепер він просто виживає так, як може. Це не виправдовує його, але, напевно, я могла його зрозуміти.

Найгіршим у цій ситуації було те, що зараз до рук Варді потрапив Майкл. Від мене щурам ніякої користі, водний маг розуміє це, але моїм товаришем вони готові скористатися. Тепер я мав вигадати, як вчинити.

- Скільки залишилося до затемнення? - запитала, витягаючи Варді з роздумів. Він сфокусував на мені погляд і відповів:

- Десять днів.

- Може після ритуалу Інгемар зможе віддати Альву? - пошепки поцікавився в мене Майкл. Я навіть сіпнулася від його питання, а потім обурено прошипіла у відповідь:

- Ти у своєму розумі? Сам зрозумів, що запропонував? Адже вони вб'ють її.

- Так вони й нас вб'ють, - ображено буркнув Майкл.

Варді глухо засміявся, потім підвівся на ноги та вирішив:

- Завтра мені треба буде виїхати із селища. Справи. Маг залишиться відновлювати сили, а Лів… ти вирішила, що мені з тобою зробити?

- Я залишусь поряд з Майклом, - крізь зуби відповіла я, схопивши друга за руку. Варді хмикнув:

- Не сумнівався. Знай, спробуєш втекти - тебе без жалю вб'ють, поводитимешся добре, можливо, навіть відпущу тебе після всього.

Мені залишалося лише зітхнути та погодитись на ці умови, а самій вичікувати зручного моменту для втечі або передачі повідомлення до палацу.

На Майкла начепили щось схоже на наручники з особливого матеріалу, після чого нам виділили місце для сну в коморі. Мого друга напували якимось відваром, від якого він майже завжди спав. Бранка говорила, що зілля допоможе відновити сили та енергію.

Я від нудьги допомагала жінці з господарством. Звикла до благ цивілізації, я виглядала дуже незграбною. Дівчата, що жили по сусідству, крадькома спостерігали за мною та сміялися. Доводилося стискати зуби, але терпіти. Ні успішного менеджера, ні королеву ніхто не вчив прати за допомогою ребристих дощок, обробляти курку, що тільки недавно бігала по двору, і розбиратися в їстівних і отруйних грибах.

Ближче до сутінків, я сиділа за будинком у компанії Свана. Хлопчик спритно стругав ножем фігурку коня з дерев'яного бруска, а я малювала вугіллям на шматку пожовклого грубого паперу.

- Як гарно, - ахнув хлопчик, скосивши очі на намальованого метелика. - Вона ніби жива і просто присіла на аркуш. Як це ти зробила?

- Мій дар, - я посміхнулася дитині.

- А казала, що не магиня, - пожурив мене Сван. Я знизала плечима і торкнулася пальцем його недоробленої фігурки:

- Ти теж робиш такі гарні речі, а кажеш, що не маг.

- Так кожен може, - зітхнув хлопчик і покрутив перед очима коня. Я вже бачила, що в будинку була ціла полиця таких дерев'яних виробів. Деякі навіть були розмальовані за допомогою натуральних фарб.

- Не правда. Я, наприклад, не можу.

- Ти багато чого не можеш, - засміявся Сван. - Я бачив, як ти піч намагалася розпалити. У нас цьому діти з п'яти років навчені, а ти начебто доросла.

– Просто раніше такого не робила, – знизала плечима. Від хлопця це прозвучало навіть не образливо. Сван був відкритою і привітною дитиною, мені подобалися його широко розкриті добрі очі та промениста посмішка. Тому злитися на нього я не збиралася, натомість хитро підморгнула і пошепки зізналася: - Насправді я - загублена принцеса.

- Дійсно? – довірливо витріщив очі Сван. Я швидше озирнулася, побачивши, що здалеку за нами спостерігає місцевий мужик, і приклала палець до губ:

- Так, тільки про це ніхто не повинен знати. Я загубилася і тепер шукаю дорогу до палацу. Король на мене дуже чекає.

- Брешеш, - приголомшено видихнув хлопчик. - Усі аристократи – маги.

- Можливо, я теж, - сказала і сама замислилась. У думках по черзі випливли образи Альви, потім Інгемара, після чого згадалося дзеркало, що стояло на терасі пентхауса. Виявляється, у ньому я бачила себе. Того разу крізь дзеркальний горизонт мені навіть вдалося побачити цей дивний золотистий колір очей. А потім чомусь спогади злилися в одну єдину сіру грудку. Як наяву я побачила перед собою ядро, що лежало на дні кратера. Цікаво, якби вдалося його відновити, магів побільшало б?

- Ой, дивись, - захоплено вигукнув Сван і схопився з місця. Я здригнулася і перевела погляд туди, куди вказував хлопчик. У сутінках, що спускалися на світ, повз нас пролетів чорно-жовтий метелик. Він був розміром з долоню, а на крилах розпускалися дивовижні візерунки. Я завмерла, здивовано проводжаючи його поглядом і відзначаючи неймовірну схожість із моїм малюнком.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍