Олеся Лис - Обраниця чаклуна, Олеся Лис

32.4

***

Мені здається, проходить вічність, поки стоїмо ось так поруч, прихилившись одне до одного. Поцілунок скінчився, проте обійми не розімкнулись, і я наче напуваюсь силою, що випромінює Сівард. Сама стаю сильнішою. Й бурхливий вогонь всередині лащиться до зимового морозу наче кошеня до теплої долоні. 

― Касі… ти замерзла, ― пригортає. Обережно накриває полою плаща.

Замерзла? Насуплююсь. Мені здається, що я просто плавлюсь від його морозного холоду. Проте не заперечую, не відбиваюсь. Прихиляю голову йому на груди й дозволяю себе нести, куди заманеться, аби якомога далі звідси. Аби швидше стерти картинки, що живуть у пам’яті, забути цю каюту, запах гнилої магії і Каора, від однієї згадки про якого досі мороз по шкірі. 

Ми опиняємось на палубі. Морський вітер відразу підхоплює поділ сорочки, оголяє перемащені пилом та піском ступні й гомілки.

Вдихаю з усіх сил запах Моренаю, тепер уже рідного міста, прониклого в моє серце наче дерево корінням. Й відчуваю умиротворення й спокій. 

Погляд ковзає по оточуючих. Мені не соромно ні краплі, що я напівгола в обіймах чоловіка, що я така замурзана та змучена, розпатлана як опудало. Я жива, а це найголовніше, я билась за своє життя і свободу, як справжнісінький воїн. І хоч тепер не виглядаю як пристойна леді, це невелика плата.

Більшість тут тих, кому довіряє Сівард. Його воїни, наче середньовічні вікінги з древніх легенд. Високі, незворушні. Потолоч, що набрав Каор у свою команду, поряд з ними наче обдерті щури перед вовками. Зв’язані, заковані в наручники, похнюплені й пришиблені, поранені. Можливо хтось і не пережив нападу, але думати про це не хочу.

Тут також є й міська варта, навіть охорона порту. Схоже Сівард здійняв таки гарну бучу, щоб мене витягти. І що дивно, ніхто не посмів опиратись. 

А потім погляд наштовхується на Каора, й гидкі щупальця залишків збоченої магії знову починають ворушитись десь глибоко всередині, підбираючись до крихкого тендітного зв’язку з Джерелом. А я застигаю від ляку, хоч поруч Сівард, я в його руках, але страх втратити Джерело паралізує, наче я знов наодинці зі своїм опікуном. 

Він не сидить, стоїть рівно, розправивши плечі. Схоже не вірить, що його в чомусь звинуватять. Поранений, потріпаний намагається триматись впевнено. Щось голосно вимагає у величезного незворушного воїна, що стоїть навпроти. Поруч  з ним начальник міської варти, я його знаю з Касіних спогадів. Він труситься весь до кінчиків скуйовдженого волосся на маківці. Намагається втихомирити Каора, щось говорить вікінгу, схоже вступається за шановного лорда. 

Гнів підіймається нестримною хвилею, як не дивно, змиває весь страх. Сім’я нещасної дівчинки Касії, її дім, друзі, найрідніші ― все зникло в пориві жадібності цього мерзенного слизняка, який десятиліттями прикидався кращим другом, а при нагоді всадив ножа в спину. І тепер, завдяки статусу, він уникне покарання, загубивши стільки життів? Ну вже ні!

― Відпусти мене, будь ласка, ― тихо прошу.

Сівард хмуриться. Мовляв, без тебе розберуться, я розберусь.

Я це розумію, але відчуваю, мушу сама, зараз, поставити останню крапку.

Хитаю головою й кладу долоню йому на груди. 

― Будь ласка! Ти ж довіряєш мені?

Трохи повагавшись, наче бореться з собою, зі своїми переконаннями, все ж киває й обережно опускає на долівку. Можливо, здогадується, що я хочу зробити, можливо, нарешті розуміє, як для мене це важливо. В останню мить накидає на мене свій вовняний плащ, залишаючись в тонкій сорочці. Без тепла його тіла, холодний вітер знову приймається шарпати легке вбрання. 

Ступаю босими ступнями по голих дошках. всередині все палає, горить. Я зараз собі здаюсь всесильною, незворушною, наче богиня Діана з давньоримських міфів. 

Чоловіки мене помічають відразу. Застигають, певно, відчувши небезпеку. Підходжу майже впритул, дивлюсь уважно в темні хтиві очі опікуна, незважаючи на інших. Відчуваю їхнє занепокоєння та ніяковість, але байдуже.

― Касі, дівчинко, ― відразу ж розпливається в усмішці. ― Ти ж не дозволиш? Я найкращий друг твого батька, довірений короля. Я ж піклувався про тебе з дитинства. Це непорозуміння, яке принесе не тільки мені проблеми, але й тобі. Древніх магічних родів так мало залишилось… 

Навіть не дивуюсь його самовпевненості та намаганням закликати до давніх спогадів й статусу. Тільки йому це не допоможе. Забавки з забороненою магією навіть для улюбленця короля занадто. Тому лиш брову здіймаю і й готуюсь слухати далі, пори те, що начальник варти вже добряче струхнув й ледь не напудив в штани.

― Я ж пам’ятаю, як ти з дитинства була закохана в мене, ― продовжує співати соловейком. ― Твій батько обіцяв тебе мені за дружину, й ти погодилась. Впевнений, він би не схвалив… 

Пересмикую плечима від огиди й повертаюсь до блідого начальника варти, який, схоже, понад усе бажає провалитись під землю. Але, до дідька, це його робота. А не тільки пузо набивати, отримуючи за посаду приємний оклад та подяки від громадян Моренаю.

― Я звинувачую лорда Езерта Каора у спробі викрадення, у вбивстві моєї родини, у неодноразовій спробі вбивства мене, у потопленні кораблів компанії “Отгріф” та у використанні забороненої магії на мені! ― кажу дзвінко й голосно, щоб чули не тільки начальник і воїн, а всі, хто на палубі. 

У начальника лиш відкривається й закривається рот. Натиснути на мене він не може. По статусу я вище Каора. Я Хранителька. Й мене образили! Тепер зам'яти злочини буди важче. 

― Якщо потрібне письмове звинувачення, я готова його приїхати й написати, ― додаю, щоб не виникло сумнівів.

― Але завтра, ― на моє плече опускається тепла долоня. ― Сьогодні для леді вистачить випробувань.

― Звісно, ― цокотить зубами начальник.

― Касі… ― Каор здивований моєю заявою, цього він явно не чекав. ― Твій батько… Мати... Ти ж добра дівчинка була… співчутлива, справедлива… ― мене аж всю пересмикує. ― Ти ж розумієш, що я не міг інакше, через кохання. Я шалено закоханий у тебе! Шалено. Хіба можна карати за кохання? Я б ніколи не зашкодив, Касі!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍