Джулія Рейвен - Блогерка для бандита, Джулія Рейвен

— Доброго дня! Сеньйорита Се - рє-бря-лькова? — блиснувши ідеальними зубами, він жахливо понівечив моє прізвище, поки я здивовано розглядала його вигляд.

— Сеньйора, сеньйора Серебрякова, — машинально поправила його, натякаючи на свій статус заміжньої дівчини. Так, я досі вважала себе заміжньою, хоч і не знала, що з моїм офіційним чоловіком стільки часу.

— Вибачте, сеньйора, розпишіться тут за доставку, — хлопчина піддав мені ручку і пальцем тицьнув у потрібне місце на бланку.

— А хто замовив? — з підозрою глянула на гігантське флористичне творіння, яке він передав мені після підпису. Букет був шалено красивим, але від кого? Липкий холодок повільно полоскотав мої хребці, дихати виходило через раз. Невже нас вирахували? А якщо, цей молодий кур'єр — звичайний бандитський посильний? І просто вивчає обстановку?

— Замовлення анонімне, сеньйора, — він коротко пояснив і вже на ходу додав: — Анонімне замовлення від дуже близької для вас людини.

Я тут же з полегшенням видихнула і, зачинивши двері, сперлася спиною на гладку дерев'яну поверхню. Важкий букет неприємно відтягував руки, але я не поспішала його опускати на землю. Заплющила очі й повільно втягнула солодкий пряний аромат квітів, що розпустилися.

І чого я так завелася? Зовсім нерви стали ні до біса з цими переслідуваннями і флешбеками з минулого. Прям параноєю пахне. Тепер у кожному незнайомці буду бачити небезпечного головоріза.

— От дурепа, знайшла кого лякатися, — пирснула зі сміху й потягла величезний букет у ванну.

Такої великої вази в мене не було, а за місцевої спеки троянди зів'януть за годину або навіть раніше. Шкода таку красу. Напевно, Міра ж усе організувала. У неї сьогодні іспит, вона попереджала, що не зможеш до мене на свято вирватися. Ось і передала кур'єром привітання. Потрібно зателефонувати і подякувати сестричці. Настрій вона точно зуміла підняти.

Поки я рясно поливала багряні бутони прохолодною водою, у двері знову постукали. Наспіх витерла руки в перший-ліпший рушник і пішла відчиняти квартиру. Ну це вже точно Олена, і до ворожки не ходи.

"Хоч би без стриптизерів" — повторювала я як мантру, поки швидко крокувала коридором.— " Та й без інших безглуздих сюрпризів". Натиснула на металеву звивисту ручку й одним ривком відчинила двері.

— Стриптизерів я тобі не пробачу...  — почала я з погрозою, але одразу вдавилася слиною від жаху і завмерла, не в силах поворухнутися.

— Привіт, рідна, — тихий до болю знайомий баритон, і моє серце зупинилося. А потім різко пропустило удар і затріпотіло, як від дії електрошокера, змушуючи здригнутися від фантомного болю.

Я ледь встигала зробити рваний вдих. Але все ж старанно намагалася нормально дихати, наскільки це було можливо. Я не вірила своїм очам. Цього просто не може бути. Це не він. Напевно, тепловий удар. Галюцинація. Он як сонце нещадно пече. Може, я померла? І я зустріла свого загиблого чоловіка дорогою до раю?

Губи розімкнулися, в голові зашуміло, хотілося щось сказати, але, крім гучного свисту повітря, більше нічого й не виходило. Такого не відбувається з мертвими, значить, я жива... а Діма? У білосніжній лляній сорочці, світлих штанах, злегка засмаглий... Невже привид?

— Отче наш, що єси на небесах... —  я швидко перехрестила повітря перед собою і вже хотіла зачинити двері, як лакована миска дорогого чоловічого черевика не дала змоги цього зробити. — Дімо, — ледь чутно видихнула, все ще не вірячи своїм очам. 

Це якийсь дурний жарт. Дурний жарт моєї змученої підсвідомості. Гостре лезо різало по серцю, змушувало відчувати щось, що не піддавалося жодному поясненню й логіці. Що не залишало жодного шансу повернути дихання, що збилося, в колишній ритм. Це точно Діма. Але як це може бути правдою?

— Ти несправжній, — прошепотіла зовсім чужим для себе голосом. — Несправжній, — тихо повторила і заперечливо хитнула головою, боячись, що остаточно збожеволіла.

— Злато, це справді я, — донеслася до слуху фраза крізь набридливий шум у скронях. Збите дихання обпалювало легені, у вухах барабанним дробом не вгамовувався пульс. Страх, тугим зашморгом здавив горло, змушуючи мовчати. 

— Можна увійти? Я так сумував, — така банальна фраза, і мою дамбу, нарешті, прорвало. Я глухо схлипнула і, зустрівшись із потемнілим поглядом Діми, зі злістю виплюнула:

— Ти обіцяв... обіцяв, що через три дні повернешся! — я пальцем ткнула в його груди, в його ідеально випрасувану сорочку. — Три дні, а не рік! Усього лише три дні... Я вже найстрашніше надумала собі... я вже тебе поховава...

Залишок фрази потонув під напором губ Діми. Несамовито зминаючи й кусаючи їх, наче зголоднілий, він не давав мені можливості відсторонитися й закінчити сварку. Навпаки, обійняв моє обличчя руками, поглиблюючи наш поцілунок, та зробив кілька кроків уперед, змушуючи мене відступитися і вдаритися лопатками об стіну.

Навколишня дійсність перестала існувати. Усі звуки перетворилися на монотонний фон, залишаючи мене під опіку стародавніх інстинктів.

Мені вже байдуже, що це. Сон, галюцинація, марення, міраж або оскаженілі гормони, нехай тільки не зупиняється. Найбільше я хотіла, щоб він продовжував і ні на секунду не смів зупинятися.

Коліном Діма розвів мої ноги і притулився до мене. Щільніше, без єдиного вільного міліметра між нами. Важко дихаючи і все ще утримуючи моє обличчя, Діма повільно почав залишати ледь вловимі поцілунки на щоці, губах, підборідді, шиї... ммм... грудях. Такі солодкі й неймовірно приємні поцілунки. Так, це точно сон. Мені все це сниться. Це не може бути правдою. Такою чудовою правдою.

— Ах...

Я навіть не зрозуміла, як це сталося. Діма рваними ривками підняв поділ моєї ситцевої сукні і, відсунувши смужку мереживних трусиків, увійшов членом у моє лоно, що вже стікало вологою. Від неземного задоволення я вчепилася гострими нігтями в його потужні плечі й відкинула голову на злегка шершаву стіну.