Айріс Мердок - Чорний принц, Айріс Мердок

— Це лише показує, яка ти юна.

— Урешті вони спустилися вниз, і я чула, як вони й далі там сваряться; мама жахливо плакала, і я вирішила, що з мене досить і я втечу, аж тут виявилося, що вони мене замкнули! Мене ніколи ніде не замикали, навіть у дитинстві, кажу вам… це була якась мить… освітлення… як буває, коли люди раптом розуміють… що повинні здійснити революцію. Я ніколи не збиралася сидіти під замком.

— Ти кричала й грюкала?

— Ні, нічого такого. Я знала, що не можу вилізти у вікно, бо воно занадто високо. Звичайно, я сіла на ліжко й довго плакала. Знаєте, посеред такої… різанини… це здавалося дурним, але я так засмутилася через дрібнички, які поламав мій батько. Він побив дві різьблені чашки й усіх моїх порцелянових тваринок…

— Джуліан, це нестерпно…

— І було так страшно… та чомусь принизливо… Це він не знайшов, бо вона лежала в мене під подушкою. — Джуліан дістала з кишені сукні позолочену табакерку. «Дружній подарунок».

— Мені б не хотілося відкритої війни, — зізнався я. — Джуліан, знаєш, те, що батьки казали тобі, не було просто дурницями. У чомусь цілком їхня правда. Це смішно й недоречно — зв’язуватися зі мною. Ти така юна, а я набагато старший; у тебе попереду ціле життя. Як ти можеш знати, що відчуваєш? Усе сталося так швидко, тебе варто було замкнути, інакше все скінчилося б слізьми…

— Бредлі, ми вже давно минули цю стадію. Сидячи на ліжку, дивлячись на розбиту порцеляну на підлозі й думаючи, що моє життя теж розбите, я відчула себе такою сильною та спокійною посеред усього цього; я була такою впевненою у вас і такою ж упевненою в собі. Подивіться на мене. Упевненість. Спокій. — І вона таки мала спокійний вигляд, сидячи поруч зі мною в синій сукні з білим вербовим листям — змучене лице було ясним, засмаглі ноги блищали, ми трималися за руки, склавши їх у неї на колінах, а позолочена табакерка губилася в зморшках сукні Джуліан.

— Тобі треба більше часу, щоб подумати. Ми не можемо…

— Так от, було близько одинадцятої — і це стало останньою краплею, — я мусила закричати й попросити дозволу піти в туалет. Тоді знову прийшов батько та спробував нову тактику: він був дуже добрий і ставився до мене з розумінням. Саме тоді він розповів, що бачив вас і ви сказали, що відмовляєтесь від мене, і це, як я, звичайно, здогадалася, було неправдою. А потім він сказав, що відвезе мене до Афін…

— А мені сказав — до Венеції. І всю ніч мені снилася Венеція.

— Він боявся, що ви поїдете за мною. Тоді я вже була холодна, наче крига, і спланувала, що вдаватиму, ніби погоджуюся з усім, що він каже, а потім утечу, щойно випаде нагода. Так я й удавала, що поступилася і що поїздка до Афін — зовсім інша річ, і… дякувати Богові, що ви мене не чули… і…

— Знаю. Я чинив так само. Я справді сказав йому, що зникну, і почувався святим Петром.

— Бредлі, я тоді вже так стомилася, Господи, вчорашній день був довжелезний; я не знаю, чи переконала його, але він сказав, що шкодує, що так кепсько поводився, і я таки повірила, що йому шкода. Але я не могла знести його, коли він розчулився, став сльозливим, поліз цілуватися і так далі, тож сказала, що хочу спати, і він нарешті пішов. Але, Господи, він знову замкнув двері!

— Ти спала?

— Найсмішніше, що спала. Я думала, що цілу ніч не стулятиму повік, уявляла, як не сплю й розмірковую, навіть майже сподівалася на це, але сон зморив мене, я занурилася в несвідомість і навіть роздягнутися не змогла, наче мозок упав у забуття, він мусив відпочити. А потім, уранці, вони стали вдавати, що я хвора, проводжати мене до вбиральні, приносити таці з їжею і таке інше. Це було огидно й чомусь лякало. Тато сказав, що я мушу відпочити і що сьогодні ввечері ми поїдемо з Лондона, а потім пішов кудись. Гадаю, він пішов до телефонної будки на розі, щоб зателефонувати, аби мама не чула; він частенько так робить, тим паче вчора, розлютившись, він вирвав зі стіни телефонний дріт. Ну, тоді я вже вдяглася й шукала свою ташечку, але вони забрали її; коли я почула, що він пішов, я посмикала двері, але вони, звісно, були замкнені, погукала маму, але вона не відчинила їх, і тоді я кóпнула тацю зі сніданком, яка стояла просто на підлозі. Ви колись копали ногою варене яйце? Коли я побачила, як воно злетіло в повітря, подумалося, що точно таке зараз відбувається й з усім іншим, але це було некумедно. І тоді я крикнула мамі, що, якщо вона негайно не відчинить двері, вистрибну у вікно, і я б справді так учинила; врешті-решт вона відчинила їх, я зійшла вниз сходами, а вона бігцем задкувала переді мною. Це було абсурдно й по-справжньому дивно. А діставшись до вхідних дверей, я виявила, що вони теж замкнені на ключ. І весь цей час мама говорила зі мною, благала й перепрошувала; це було так жалюгідно, я ніколи не чула раніше, щоб вона так розмовляла, наче вона по-справжньому стара. Я нічого не відповіла та промаршувала в садок, а вона бігла за мною; я спробувала бічну хвіртку, але й та була замкнена, тоді я побігла в сад, вилізла на вершечок загорожі — ви ж пам’ятаєте, ці паркани досить високі, сама не знаю, як мені це вдалося, — і зістрибнула в сусідський сад. Я чула, як борсається та кличе мене мама, — звісно ж, вона не могла перелізти, бо загладка для цього, — вона залізла на ящик, і ми дивилися одна на одну, а її обличчя було таке дивне: вона мала такий здивований вигляд, наче людина, якій щойно простріляли ногу, мені навіть на хвилинку стало її шкода. А потім я побігла через садок і перелізла наступний паркан, який уже не був такий високий, а потім бігла і бігла між якимись гаражами й не могла знайти телефон-автомат, який працював би, і врешті знайшла, подзвонила вам — і ось я тут.

— Джуліан, я почуваюся так жахливо, це я винен. Я радий, що тобі стало шкода матір. Ти не мусиш ненавидіти їх, але мусиш пожаліти. У чомусь вони мають рацію, а ми ні…

— Відтоді, коли вони замкнули двері, я почуваюся монстром. Але я була щасливим