Айзек Азімов - Фундація та Земля

в жодній ноті, — мовила Хіроко, коли п’єса добігла кінця.

— Але це неправильно, Хіроко. Ви зіграли неправильно.

— Феллом! — присадила її Блісс. — Це неввічливо. Не можна…

— Прошу, не втручайтеся, — категорично заперечила Хіроко. — Чому се неправильно, дитя?

— Бо я б зіграла інакше.

— Тоді покажи мені.

Флейта знову заграла, але хитромудріше, бо сили, які натискали на клавіші, робили це хутчіше, у швидшій послідовності та складніших комбінаціях, ніж до цього. Музика була заплутанішою й нескінченно емоційнішою та зворушливішою. Хіроко стояла, виструнчившись, а в залі не чутно було жодного звуку.

Навіть після того, як Феллом завершила грати, стояла тиша, аж доки Хіроко глибоко не вдихнула й не спитала:

— Крихітко, ти колись грала се раніше?

— Ні, — відповіла Феллом, — раніше я могла робити це лише пальцями, а я не можу зробити пальцями так. — А тоді просто й без натяку на хвастощі додала: — Ніхто не може.

— Можеш заграти щось іще?

— Я можу щось придумати.

— Ти маєш на увазі, зімпровізувати?

Феллом насупилась, почувши слово, і зиркнула на Блісс. Та кивнула, і Феллом погодилась.

— Тоді прошу, зроби се, — мовила Хіроко.

Феллом на хвилину чи дві замислилася, тоді повільно заграла дуже просту послідовність нот, загалом доволі мрійливу. Люмінесцентне світло тьмянішало і яскравішало, поки посилювалася і спадала потужність живлення. Цього начебто ніхто не помічав, блимання видавалося радше наслідком музики, ніж причиною, неначе примарний електричний дух підкорювався велінню звукових хвиль.

Потім поєднання нот повторилося трохи гучніше, тоді ще трохи складніше, а тоді з варіаціями, які, зберігаючи впі­знаване основне поєднання, ставали дедалі активнішими й захопливішими, аж доки вже майже неможливо стало дихати.

І нарешті мелодія гайнула вниз набагато швидше, ніж здіймалася — створюючи враження стрімкого падіння, яке спустило слухачів на землю, хоча в них досі зберігалося відчуття, нібито вони ширяють високо в повітрі.

А тоді зчинився справжнісінький гармидер, і навіть Тревіз, який звик зовсім до іншої музики, сумовито подумав: «Тепер я більше ніколи цього не почую».

Коли дуже неохоче знову запанувала тиша, Хіроко простягнула флейту.

— Прийми, Феллом, се тобі!

Феллом охоче по неї потягнулася, однак Блісс перехопила випростану руку.

— Ми не можемо взяти її, Хіроко. Це цінний інструмент.

— Я маю іншу, Блісс. Не настільки добру, але так тому й бути. Сей інструмент належить тому, хто ліпше на ньому грає. Я ніколи не чула подібної музики, й було б хибно володіти інструментом, повного потенціалу якого я не можу використати. Якби ж то мені знати, як можна грати на інструменті, не торкаючись його.

Феллом узяла флейту і з виразом глибокого вдоволення міцно притисла до грудей.

6

Кожну з двох кімнат їхнього помешкання освітлювала одна люмінесцентна лампа. Третя була у вбиральні. У тьмяному світлі незручно було читати, але принаймні в кімнатах уже не панувала темрява.

Однак поки що вони затримались надворі. Небо повнилося зірками — що завжди зачаровувало уродженців Термінуса, де нічне небо було майже беззоряним і можна було роздивитися тільки стислу бляклу хмару Галактики.

Хіроко супроводжувала їх до їхнього житла з остраху, що вони заблукають у темряві чи спіткнуться. Усю дорогу назад вона тримала Феллом за руку, а потім, увімкнувши для них світло, лишилася з ними надворі, досі чіпляючись за малу.

Розуміючи, що у Хіроко вирує складне поєднання емоцій, Блісс спробувала знову:

— Справді, Хіроко, ми не можемо взяти вашу флейту.

— Ні, її мусить мати Феллом. — Але дівчина все одно здавалася знервованою.

Тревіз досі дивився в небо. Ніч була справді темна; мізерне світло з їхнього помешкання заледве розсіювало морок, а крихітні іскорки з інших будинків удалині — й того менше.

— Хіроко, бачите оту дуже яскраву зірку? — спитав він. — Як вона називається?

Хіроко неуважно зиркнула вгору й, не виявляючи особливої цікавості, відповіла:

— Се є Супутник.

— Чому він так називається?

— Він огинає наше сонце кожні вісімдесят стандартних років. Се є вечірня зоря сієї пори року. Її не побачити вдень, коли вона над виднокраєм.

Добре, подумав Тревіз. В астрономії вона не повний нуль.

— Ви знаєте, що в Альфи є інший супутник, дуже малий і тьмяний, який розташований значно далі за цю яскраву зірку? Його не побачити без телескопа. — Він не бачив його й сам, не завдав собі клопоту його пошукати, однак ця інформація була в пам’яті корабельного комп’ютера.

— Нам се казали в школі, — байдуже озвалася Хіроко.

— Як щодо цієї? Бачите оті шість зірок зигзагом?

— Се є Кассіопея.

— Справді? — приголомшено перепитав Тревіз. — Котра з них?

— Усі вони. Весь зигзаг. Се є Кассіопея.

— Чому вона так називається?

— Мені сього не знати. Я ніц не знаю про астрономію, поважний Тревізе.

— Бачите найнижчу зірку зигзага, яскравішу за інші? Що це?

— Се є зоря. Її ймення мені не знати.

— Однак, за винятком двох зірок-супутників, це найближча зірка до Альфи, всього за парсек звідси.

— Справді? Сього я не відаю.

— Це не може бути зірка, навколо якої обертається Земля?

Хіроко глянула на зірку зі слабким спалахом цікавості.

— Не знати. Ніколи не чула, щоб хтось про се мовив.

— А ви як гадаєте?

— Як мені знати? Ніхто не зна, де може бути Земля. Я… мені час іти. Завтра перед пляжним фестивалем буде моя зміна в полях. Побачимося з усіма вами там, одразу після обіду. Так? Так?

— Звісно, Хіроко.

Вона стрімко пішла геть, напівбіжучи в темряві. Тревіз подивився їй услід, тоді пішов за іншими у тьмяно освітлений дім.

— Блісс, можете сказати, чи брехала вона про Землю? — спитав він.

— Не думаю, — хитнула головою Блісс. — Вона надзвичайно напружена, що я зрозуміла тільки після концерту. Це тривало, доки ви не спитали в неї про зірки.

— Через те, що вона віддала флейту?

— Напевно. Не знаю. — Вона обернулась до дитини. — Феллом, я хочу, щоб ти пішла до себе в кімнату. Коли будеш готовою до сну, іди до вбиральні, сходи в туалет, потім помий руки й лице і почисть зуби.

— Блісс, я хочу пограти на флейті.

— Лише трішечки й дуже тихо. Розумієш, Феллом? І тобі доведеться закінчити, коли я скажу.

— Так, Блісс.

Вони утрьох лишилися самі: Блісс сиділа в кріслі, а чоловіки — на своїх ліжках.

— Чи є сенс ще затримуватися на цій планеті? — спитала Блісс.

— Нам так і не вдалося обговорити Землю та її зв’язок із давніми інструментами, і ми можемо знайти більше інформації. Можливо, якщо дочекатись рибальських човнів, це теж щось дасть. Чоловіки можуть знати щось, чого не знають ті, хто лишається вдома.

— Я думаю, це дуже малоймовірно. Ви впевнені, що вас затримують не темні очі Хіроко?

— Не розумію, Блісс, — нетерпляче мовив Тревіз, — яка вам різниця, що я вирішу робити? Чому ви приписуєте собі право судити про мою мораль?

— Ваша мораль мене не цікавить. Це заважає нашій експедиції. Ви хочете знайти Землю, щоб нарешті вирішити, чи маєте рацію, обираючи Галаксію, а не світи ізолятів. Я хочу, щоб ви це вирішили. Ви кажете, що вам для цього рішення потрібно відвідати Землю, і ви, здається, переконані, що Земля