Поліна Креп - Випадкова наречена, Поліна Креп

Глава 50

Оля

Два місяці потому

 

Підхоплюю пляжну сумку, з неї вилітає лосьйон для безпечної засмаги. Закидаю назад разом із футляром для окулярів. На мені біла тонка сукня, солом'яний капелюх, на губах бальзам із полуничним смаком.

Зачиняю будиночок для гостей, минаю затишне прованське подвір’я та стукаю до головного будинку. Мадлен впускає мене, притискаючи до себе маленьку Софі. Виносить з кухні кошик для пікніків. Заглядаю під серветку: листкові пиріжки, фрукти, сир, баночка місцевого меду. Такого я раніше ніколи не куштувала – лавандовий.

– О, не варто було, ми б взяли щось дорогою…

– Припини, мені не складно, – трясе кучерями Мадлен. Її рівень володіння англійською майже такий, як у мене. Тож ми чудово розуміємося.  – І дякую, що береш на себе наш маленький ураган, – жінка киває на темноволосого хлопчика, що саме спускається сходами до вітальні. Семирічний Анрі з ніг до голови обвішаний водними пістолетами.

Так, цей малюк не дасть заснути на пляжі. Але я навіть рада – з Анрі я сумую за своїми учнями вдвічі рідше.

Софі тягне до мене пухкі ручки. Їй дуже подобаються мої прикраси, особливо обручка. Вже два місяці я ношу її на безіменному пальці. Після того ранку…

Усміхаюся своїм думкам і прислухаюся до низького оксамитового голосу Тео та стриманих, коротких реплік Жана-Марі, які долинають…

– Так, вони знову стирчать в кабінеті, – підтверджує мій здогад Мадлен.

Стукаю в двері, прочиняю. Чоловіки замовкають на півслові. Тео хмуриться і прикриває рукою динамік телефону:

– Сідайте в машину, дві хвилини.

О, сьогодні демон "згиньте всі, я працюю" оволодів моїм нареченим з самого ранку. Останнім часом це відбувається дедалі частіше.

Звичайно, Тео не буде бігати за мною цілодобово, як робив це перші тижні. І я рада, що він зайнятий улюбленою справою. Але відчуваю справедливе обурення – чому я не можу займатися своєю справою?

Ну добре-добре, я обіцяла почекати.

"Зовсім скоро у тебе буде гідне місце роботи", – згадую слова Тео, а слідом у мозку проноситься ще одна обіцянка. Біля ліжка Віктора Сергійовича, в той абсолютно божевільний день нашого знайомства.

Тоді я пообіцяла бути терплячою з Теодором. Часом з ним справді важко, але всі мої зусилля того варті. Я абсолютно певна.

Прикриваю двері, цілую Мадлен на прощання, і ми з Анрі йдемо до машини.

Поки він дбайливо вкладає свій арсенал у багажник, набираю Костю.

"Абонент тимчасово недоступний…" Дивно. Костя ніколи не забуває зарядити телефон.

Мій брат робить все відповідально, чітко, ідеально. Взяти хоч би його реабілітацію.

Після розмови з Тео Костя за три тижні видав результати, на які інші чекають місяцями.

А кілька днів тому я плакала від щастя, бо Костя зробив цілих п'ять кроків. Своїми ногами і навіть без милиць. Дуже хочу побачити це на власні очі. Сподіваюся, Тео незабаром закінчить справи у Франції, і ми повернемося додому.

– Готова, кошенятко? Намастила свій блідий ніс? – обіймають мене міцні руки.

– Не такий вже він і блідий! – резонно зауважую.

Тео спеціально мене дражнить. Хоча сам тільки вчора ввечері освідчувався в коханні моїй засмаглій шкірі. А зараз він пестить її своїм подихом, відсовую край сукенки і цілує моє золотисте плече.

– М… Тео, поводься пристойно, – шиплю на нього. – Анрі дивиться…

– Ні, не дивиться, – відривається на секунду, кидає погляд на хлопчика, що завис у планшеті на задньому сидінні, та повертається до свого заняття.

– Але… мені треба зателефонувати, – викручуюсь, виставляючи телефон попереду себе, наче щит.

– Кому?

– У Кості вимкнений, – знизую плечима. – Запитаю у мами…

– Рано ще, кошенятко. Субота. Вісім ранку. Нехай посплять, – висмикує з моїх рук телефон і закидає в задню кишеню своїх шортів.

– Гей! – намагаюся дістати, але Тео ухиляється. А коли обхоплюю його корпус та дотягуюсь, зі сміхом нагадує. – Легше, крихітко, Анрі дивиться, – спритно відчеплює мої руки і підштовхує до машини.

Отримую легкий ляпанець в область плавок і здаюся. Схоже на легкий напад фірмового демонічного екземпляра "я так вирішив".

З ним найважче. Хоча я не залишаю надію приручити і його.

Але не сьогодні.

Зараз хочу просто повалятися на пляжі, поїсти персиків з медом. І щоб Тео намазав мене лосьйоном для засмаги, як він уміє – ретельно, ніжно і не забуваючи лоскотати западинки під колінами.

Гаразд, живи поки що, упертий "я так вирішив". Можливо, саме завдяки тобі Костя знову робить перші кроки. Цікаво, чим саме Тео умовив тоді мого брата взятися за розум?

На пляжі вітряно, весело та спекотно. Три години пролітають непомітно. Вся водна зброя розряджена, пісочні замки збудовані, мушлі перераховані, кошик із провізією спустошено. Можна повертатись додому.

Зав'язую просочені сіллю пасма в пучок і відкидаюся на картату підстилку. Чоловіки понесли наші речі в машину, а мене розтягнуло на теплому піску наче задоволену кішку.

Просто ідеальні відчуття. Не вистачає лише…

Немов почувши мої думки, Тео накриває мене своїм тілом. Повільно і глибоко цілує, з'їдаючи полуничний блиск разом із моїми тихими стогонами.

– Втомилася? – шепоче.

– Трохи… А де?

– У машині, дуже захоплений своїм планшетом. А в мене до тебе серйозна розмова… – знову впивається в мене, його рухи стають все відвертіше.

– Ммм… – всіма силами ігнорую потужний сплеск збудження. – Хочеш поговорити – тримай язик при собі, – упираюся кулачком у його широкі  груди, коли Тео відпускає мої губи і прикушує мочку вуха.

– Маєш рацію, – віддаляється.

З хвилину дивиться в далечінь, знаходить мою руку і переплітає наші пальці.

– Просто хвилююся і хотів переконатися, що все ще подобаюсь тобі.

Ох! Це так не схоже на мого впевненого в собі містера "ти будеш моєю" і "ми ідеально підходимо один одному".

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍