Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз

добивають. Тоді лісові кінець, і пастушій справі невдовзі також. Весною чужому мандрівникові часом здається, що до свіжої зелені наших самотніх пущ і до визволених від льоду потоків та пробуджених вод відносяться, мабуть, тільки розбуджені весною лісові дівки-нявки, злостиві щезники, рогаті лісові чорти. Ось-ось вони висунуться, вискочать, запищать, щезнуть. Пастухи знають, що є і так, бо завжди чигають, але появляються тільки тоді, коли їм треба. Для пастухів весна не відкриває очей доти, не прокинулася доти, поки очі худоби не засвітилися поміж зелені, поки, немов живе збільшувальне скло, не приблизить пасовиськ і лісів. Без цих очей весна сліпа, як і сліпий світ без сонячного ока і зірок. І глуха також, поки кроки не залунають по плитах, не захляпають по калюжах, поки не забринять дзвоники: чалап-чалап, коп-коп, дереп-дереп, пирш-пирш, бам-балам, дзінь-дзінь — геей! На жаль, чужі мандрівники бачать у худобі виключно людську користь, для піднебіння, для живота, для тіла: молоко, масло, бринза, вовна, шкура. В очах пастухів весні також є потрібною худоба, як і худобі весна.

І на Рабинець нарешті добралися всі ці відгомони. Тільки-но почули бутинарі, що сиділи навколо гаті і в колибі, ті весняні будильники, побігли юрмою до потоку. На чолі походу крокував з трембітою головний пастух, кудлатий Трофимко. Зайнятий повністю стадами, він взагалі не вітався з людьми, які очікували на березі. Він забирав з-під вим’я маток недавно народжених ягняток до бесагів і складав на м’якенькій отаві. Тому, що ягнятка хоч і мали лапки надмірно грубі, немов опухлі, не могли ще самотужки встигати за стадом. З їхніх нерухомих чорних мордочок й надалі висувалися рожеві язички для смоктання. Матки-вівці скупчилися коло Трофимка, нюхали і жалібно бекали. Пастуха невідступно супроводжував гірський цап, лахматий і бородатий. Весь напружений, наче пружина, підіймав передню ногу, затримувався, як перед скоком, підіймав бороду, нюхав, бекав із жалібним попередженням, ніби про сумну долю. Уважно змірював далину очима. Проскочив жваво вперед, розвідував скрізь з напруженою увагою, слухав. Потім повертав голову до пастуха. Чекав або повертався.

Хоч пастух і не привітав бутинарів, то все ж уважно пройшов поглядом по всіх обличчях. І потім ще вивчав пронизливо, хоч і поспішно, одного за другим, чи не вихопить гострого ока, поганого погляду. Заспокоївся, махнув рукою, але відразу ж вхопився за голову, щось собі пригадав і вмішався в овечу череду. Відшукав розчухрану, строкату вівцю, пошкрябав її нігтями під бородою. Потім розшукав іншу, сиву, похилився, цикнув з її вим’я раз і вдруге трохи молока. Цього їм було треба, до цього вони звикли. І пастух і цап, зайняті тільки полонинським ходом так, ніби вони були на світі самі, ні про що більше не піклувалися.

Вислуховували зубрового рогу з далекої полонини, звідки закликає святий Юрій, юнак божий, у зарошених постолах, у панцирі, що блистить від весняних рос. У той самий час тисячі подібних пастухів і цапів, тисячі стад слухають його ріг. Як рухомі листки, вони переносяться з долин у полонини, впихаються у свіжу зелень, лижуть теплі роси, дивуються збудженим водам. Від грецьких морів, від Балкан через Карпати, попри Альпи і через Піренеї, аж до океану потоками сиплються живі божі краплини вгору до пасовищ: radicare, полонинський похід. Alpengang, transhumance. Бо скрізь один і той самий святий юнак ніжно вабить молодняк — «malè, malè», скрізь потужно заохочує: «геей!».

Переважно овець стрижуть перед вигоном на полонину, але Максим Шумей з огляду на ранню весну, а тому — непевну, відклав підстригання. Ціле овече стадо вирушило таким кудлатим, яким перезимувало. Два барани, спереду чорний з двома парами рогів — великою закрученою і гострою довгою, неначе скерованою до удару — і другий дещо менший баран, білий, наприкінці походу, пильнували і тримали в межах стадо овець, яке постійно розтікалося. Іноді пастух свиснув і стадо жваво тупцювало за ним, іноді баран вказував напрямок, а пастух зрозумівши, що проґавив, йшов за бараном. Жодна жива хвиля не буває такою подібною до водної хвилі, як овечий ботей. Люди, які тиснуться юрбою, переважно намагаються обігнати один одного, розштовхуються чи відштовхуються, а вівці стискаються одна коло іншої якнайщільніше, щоб заховатися від страхів і щоб зігрітися вовна до вовни. Люди до цього часу не тільки не винайшли нічого ціннішого, ніж овеча вовна, але й прагнуть собі на урочисті дні: «обшиття такі ж оброслі, як у вівці». Щоправда, хоч у овечій купі і немає такої гарячки, як у людській, і вівці так не шкодять одна одній, та все ж вони ще більш запобігливо дбають про приріст вовни, бо скубуть, де тільки можуть, кожну травинку, кожну билинку по дорозі. До того ж хвиля ботею є ще більш безвольною, бо настороженою. Хоч вона й розливається з берегів, то все ж дає себе стягнути до купи. Повернення цапа, свист пастуха, рух рогатого барана розвертає і повертає її в будь-який момент так, немов би невидимий пастух вод зупиняв водоспад і немов на його знак хвиля спиналася вгору.

Коні, самі вибираючи дорогу, йшли рівно і повільно, як запряжені. Більш хаотично просувались корови та найбільш недисциплінованими були лошата. Вони весь час відставали і відбігали. Пси порядкували треба, чи не треба, як це урядники. Гасали уважно і непомітно від переду до заду, зненацька підганяли гарчанням. Часом вхопили за ногу недисциплінованого лошака і миттєво втікали від його брикання. Задоволені своїм вчинком, підбігали до пастуха. А от групки кіз, допитливих і самостійних, скакали у гущавину, зовсім не дозволяючи псам керувати собою. А коли якийсь пес забувався, то вони зовсім не втікали, а вперто вичікували, наставляючи роги, навіть наскакували на тих рогами, захищаючи свій власний порядок.

Чалап-чалап, коп-коп, дереп-дереп, пирш-пирш, бам-балам, дзінь-дзінь, геей. Стада колихалися дуже повільно, тому деякі храмові гості, що йшли із сіл, почали їх обганяти. Коли Трофимко побачив гостей, то вхопився за голову, свиснув на псів і особисто поспішив назад, підганяв стада, покрикував на людей, заклинаючи їх, щоб не лякали худобу. Він знову вивчав обличчя гостей, особливо жінок, чи не посипляться від них погані вроки на божу росичку і на її манну. Розлючені свистом собаки помагали рятувати, настирливо гавкаючи на тих тварин, що відставали, гавкали застережно і на гостей, щоб не наближалися до худоби. Цап жваво заскакав уперед, барани поспішно вирвалися, а за ними полилася швидше овеча череда.

Може хтось коли-небудь бачив влітку післяобіднє спільне дрімання овець на полонині? Гаряче сонце видобуває з них церемоніал незвичайний і незабутній для того,