Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз

— Кожна знає псяча нога, що із Богом — що й без Бога. А ви ще менше розумієте, ніж худоба. Запитайте у Максима, того з-під Явора.

Він скочив до вудки, як кіт на мишу, хляснув по воді надто голосно, витріщив очі на воду.

Вітролом, хоч і запізно, та голосно обурився:

— Максим ніколи, зовсім ніколи не був проти Бога.

Панцьо, задивлений на воду, відповідав тихо, недбало:

— Чемний старець ніколи нічого не каже проти когось, а смішок такий йому капає з вуса, що все видно.

— Хто смів його питати, ви? — зачепив Вітролом.

Панцьо мимохідь глипнув злим оком на вудку і, знову дивлячись на воду, лопотав тихенько, щоб не полошити рибу: — Я ні, але був такий, хто питав, чи правда, що Бога немає, а Максим…

Панцьо тихо засміявся і далі вдивлявся у воду.

— І що ж Максим? — наполягав Вітролом.

Максим розсміявся і каже: не так треба питати, треба інакше.

— Інакше питати, розумієте? — він поволі віддалявся, цілковито поглинутий вудкою.

Вітролом задумався і з запізненням промовив з жалем:

— Щось ви тут перекручуєте, дідику, у Максима інший реваш.

Панцьо не почув, не відповів, а Фока зневажливо махнув рукою:

— Надто важко з ним! — і зайшов до альтанки.

— Ой, важко, — визнав Вітролом.

Ґєлета вже зовсім знудився і підняв голос:

— Ех, відчепіться, не займайте його, йому лише риба пахне, а сам він найсмачніше пахне чортові. І священикові теж. Нехай ті двоє, священик з чортом, за нього чубляться, що нам до цього.

— Це він до нас причепився, як пес зубами до литки, — невесело відповів Петрицьо.

— Залиште його, не осуджуйте, — просив Савіцький.

Матарга бурчав:

— Дим! дим кусає за очі і туманить, як на мене, то я б його давно прогнав.

Наймолодший з Кочерганів, Михайло, відважився і гукнув услід за Панцем, який ішов геть:

— Що ж ми вам поганого зробили?

Коли Панцьо вже відійшов, старий Кочерган промовив упівголоса:

— З Максимом це було інакше, не так.

— Ой, не так, — повторили один за одним браття Кочергани.

— А як? — поспіхом запитав Вітролом.

Старий Кочерган розповідав повільно:

— Ми з братами були над Верхньою Рікою, коли пройшла вістка про цю розмову. Ми відразу ж пішли до Танасенька Уршеги, бо це він питав Максима. Танасенько веселун, хто ж не знає. Він випробовував того білого, закинув йому гачок і розповів нам. Приходить він аж на гору, на Яворі, до Максима і з порогу гостро запитує: «Скажіть, це правда, що Бога немає?» — Максим не піддався, засміявся і тиша. А Танасенька за язика тягнути не треба, напирає далі: «Скажіть же». — Тоді Максим знову засміявся: «Чоловіче, який ти дивний! Подумай лиш, а якби хтось запитав: ану скажіть, чи немає Танасенька? Так не годиться. Запитуй собі, але по-іншому: «Чому я його не пізнав, чому не пам’ятаю, чому не шукаю, чому не бачу?». «Як же пам’ятати?» — запитує Танасенько. «Тужити», — відповідає Максим. — «А як шукати?» — «По слідах», — відповідає Максим. Ну і все, і тиша. Та тепер Максим закидає гачка: «А чому ти не питаєш, як пізнати Бога?». І тут вже Танасенько почав розповідати, як заєць з притуленими вухами так, ніби його й немає в капусті. А Максим: «Знаєш як?». «І як?», — запитав Танасенько. «Віддати життя», — каже Максим. Танасенько якось почервонів і питає вже інакше: «Ну то, не ображайтеся, Максимку, але скажіть, як Його побачити?». Максим свердлить легесеньким і смішком і так каже: «Купець з тебе неабиякий, ти вже на додачу до телятка хочеш і корову, а ще й за теля не заплатив. Як вимагаєш багато, дай і сам хоч щось». У Танасенька повиснув язик, але він його ще атакує: «А по-вашому, яка користь від Бога?». Той білий дивиться, дивиться, очі його заблищали і прошепотів: «Для кого?». «Ну, хай буде, для вас», — каже Танасенько. А Максим на це: «Є користь маленька, така ж як дитині від матері, але більша. А є користь велика, така ж як комарові з усього лісу, і теж більша. Але ти знову не так питаєш, запитай: яка користь Богові з мене?». Танасенько зрозумів, що той тихий смішок сильніший і гачок тут ні до чого. Ось так розповів нам сам Танасенько, слово в слово.

— Слово в слово, — повторили обидва брати Кочергани один за другим.

Попри все дивилися на Панця здалека, як заворожені. Вже і Цвилинюк не був більше з ним поруч, сидів у альтанці разом з іншими і дивився. Форель за фореллю падали на долівку гаті, скидалося на те, що Панцьо натрапив на досить рідкий весняний косяк форелі. Вони чули, як він раз за разом протяжно зойкав. Мандат пирснув сміхом:

— Співає форелі.

— Заколисує, — докинув Ґєлета.

Петрицьо тихо перекривляв:

— Forèl — forèl…

Старий Кочерган гримнув суворо:

— Люди, не легковажте це!

І знову замовчали, тільки гать дзюркотіла, ліс шумів. Петрицьо вхопився за голову, пригадав собі свої кухарські обов’язки. Покликав Гарасимка, інших хлопців і дідків на допомогу. Поверталися бігом.

Не було ще й полудня, коли Панцьо з кислою посмішкою висипав Петрицеві до горщика дві повні коробки форелі.

Чалап-чалап

Те, що деінде регулюється звичаями, колибі забезпечує відстань: до полудня не варто сподіватися гостей. Тільки ясенівські стада прибули дещо раніше. З нагоди ранньої весни їх вигнали за тиждень до Юрія так, щоб подоїти на сам лісовий храм на Рабинці, а після відпочинку погнати ще вище до запасів осіннього сіна аж до того часу, коли висотні пасовиська забуяють свіжою травою. Вони вийшли з Ясенова вчора після обіду, по дорозі вони безперервно скубали, де тільки могли, ночували у загорожах на Краснику, відразу коло самої пущі. Там на краєчку лісу вони також напаслися, скільки було можна. На світанку повільно вирушили, чалап-чалап, коп-коп, дереп-дереп, пирш-пирш, бам-балам, дзінь-дзінь — геей! З давніх часів зазвичай вже весною худобу гнали, якщо її було багато, від пасовища до пасовища, захищаючи її завжди зі зброєю в руках. Стада не відходили від своїх поселень далі, як на три-чотири дні шляху. Але наших сиглів, ярів, міжгір’їв, ущелин і лісових проваллів, де кожне дерево інше, кожен листок і кущ щораз то новий, ніхто не може розпізнати, хоч би й ходив десятки років. Шляхом відомим, але ніколи непізнаним — ось дорога пастухів горами. Тому, там де тримається ліс, не похитнеться і стара правда пастухів. Лише коли сокири і пили порушать чи знищать ліс, а шляхи поперетинають, то й стада його пошкоджують і