Марсель Пруст - Віднайдений час, Марсель Пруст

й соціальні зміни, яких вони зазнали, мене вражала у цих осіб зміна їхніх уявлень одне про одного. Леґранден гордував Блоком і ціколи й словом до нього не озивався. А сьогодні він був з ним такий ласкавий, хоч до рани прикладай. І зовсім не тим, що Блок сидів на вищому стільці, у цьому разі його ґречність не заслуговувала б на увагу, бо суспільні зміни неодмінно тягнуть за собою відповідну зміну позиції тих, хто їх зазнав. Не в цьому сила — просто люди, як вони нам уявляються, не мають у нашій пам’яті однозначного образу. їхня еволюція відбувається у згоді з нашим забуттям. Іноді ми навіть доходимо до того, що плутаємо їх між собою. Хтось каже: «Блок — це той, хто приїздив до Комбре», і під «Блоком», розуміє мене. Пані Сазра, навпаки, була переконана, що я написав історичну розвідку про Філіппа II (її автором був Блок). Не ошукуючись аж так, ми забуваємо чиїсь свинства щодо нас, чиїсь вади, останню свою розлуку із цим свинякою, коли ми не подали одне одному руки, зате пам’ятаємо давнішу зустріч, коли ми разом сміялися. І саме ці останні властиві колись Леґранденові манери відповідали його теперішній чемності щодо Блока, — чи то йому вже випав із пам’яти певен відтинок минулого, чи то, на його думку, справа підлягала вже списанню за давністю, все це могло бути, але така суміш прощення, забуття і бай-дужости — це теж робота Часу. А втім, навіть у коханні пам’ять коханців одне про одного не однакова. Альбертина добре пам’ятала, які саме слова сказав я під час наших перших побачень, тоді як я забув їх цілком. Зате вона зовсім не пам’ятала того, що назавше каменем лягло мені на серце. Наші життя, стелючись рівнобіжно, скидаються на ті алеї, де через певні проміжки стоять вази із квітами, симетрично, але не одна проти одної. Тим паче легко уявити, що, коли йдеться про малознайомих людей, ми ледве пам’ятаємо, хто вони такі, або, замість колишнього їхнього образу, згадуємо про них щось інше, ще давніше, те, що навіюють нам люди, серед яких ми їх віднаходимо і які, знайомі з ними недавно, приписують їм міфічні чесноти і становище, — усе те ми пригадуємо і як справжні забудьки відразу ж беремо на віру.

Звісно, життя, ставлячи кілька разів цих осіб на моєму шляху, являло мені їх за особливих обставин, які, оточуючи їх зу-себіч, звузили моє поле зору і не дали пізнати їхню сутність. Ті ж таки Ґерманти, об’єкт моїх палких марень, коли я вперше підійшов до них, явились мені під личиною, вона — старої приятельки моєї бабусі, він — пана, який позирав на мене із пренеприємною міною, ополудні, в саду казино. (Бо між нами та іншими людьми пролягає надто вузька смуга точок дотику — відкриття, подібне до зробленого на підставі прочитаних у Комбре книжок, що є також аналогічна межа сприймання, яка унеможливлює цілковитий контакт між дійсністю і свідомістю.) Отож тільки потому, як я пов’язав їх з ім’ям, моє знайомство з ними стало знайомством із Ґермантами. Та, мабуть, життя робилося для мене поетичнішим саме від думки, що таємнича раса з гострими очима та пташиним дзьобом, рожева, золотиста, неприступна раса могла так часто і так просто, внаслідок гри сліпих і різноманітних обставин, ставати предметом моєї уваги, моїх світських стосунків, ба навіть моєї приязні, ставати ним настільки, що коли мені треба було познайомитися з мадемуазель Стермар’єю чи замовити сукню для Альбертини, я звертався до Ґермантів як до найпослуж-ливіших моїх приятелів. Звичайно, мене нудили візити до них, як і до інших людей великого світу, з якими я познайомився згодом. І навіть, якщо говорити про саму дукиню Ґермантсь-ку, — достоту, як це було із деякими Берґоттовими сторінками, — її чари діяли на мене тільки здалеку і розбивалися, коли я опинявся біля неї, бо домували вони в моїй пам’яті й моїй уяві. Але, зрештою, попри все Ґерманти, як і Жільберта, відрізнялися від інших світських людей тим, що глибше сягали корінням у минуле мого життя, в пору, коли я більше марив і вірив у неповторність одиниці. Нині, коли я гомонів із тою чи тою особою, я не тільки нудився, а й жив уявленнями пори свого дитинства, які я мав за найпрекрасніші, але й за геть-то марні, і я втішався, плутаючи, мов купець, заблудлий у хащах своїх гросбухів, вартість свого злиття з ними із ціною, яку їм визначило моє жадання.

Що ж до інших осіб, то минуле моїх стосунків із ними розпирали жагучіші й безнадійніші марення, в яких моє тодішнє життя, цілковито присвячене їм, буяло так пишно, що я насилу міг зрозуміти, чому їхнє спевнення виявилося вбогою, вузькою і безбарвною стьожкою байдужої і зневаженої близькосте та куди поділися таємниця, жага і ніжність. Не всі ті марення виявилися «прийняті» й відзначені, а ті, для яких знайшовся б інший, щоправда, не такий-то вже й важливий епітет, недавно згасли.

«Що це діється з маркізою д’Арпажон?» — спитала пані де Камбремер. «Як? Вона уже в могилі», — відповів Блок. «Та ні, ви наплутали, померла не вона а графиня д’Арпажбн, торік». У суперечку втрутилася принцеса Аґріґентська; руки цієї молодої вдови по старому, тяжко багатому мужеві, носієві гучного імени, домагалося чимало женихів, завдяки чому її аж розпирало від самовпевненосте. «Графиня д’Арпажон теж померла, десь із рік тому». — «Рік тому? Бійтесь Бога, — відповіла пані де Камбремер, — я була в неї на музичному вечорі, а відтоді не минуло ще й року». Як світські «жиґоло», так і Блок не могли взяти дійової участи в суперечці, бо для них усі ті кончини літніх осіб були чимось страшенно далеким, чи то через велику вікову різницю, чи то через те, що вони (як-от Блок) тільки недавно з’явилися в новому товаристві, куди Блок проліз манівцями на його схилку, у його вечорову пору, коли спогад про чуже йому минуле не міг освітити морок. Але для людей того самого віку і того самого кола смерть утратила свою химерію. А втім, щодня ширилися чутки про таку силу людей «при смерті», з яких одні одужували, а інші віддавали Богові душу, що ніхто вже достоту не пам’ятав, чи хтось, хто вже давненько не трапляв на очі, очуняв від запалення легенів, чи помер. У згаданих вікових володіннях смерть, множачись, стає якась непевна. На цьому перехресті двох поколінь і двох